Американський ексцес боротьби з комунізмом

"Що таке антикомунізм? - риторично запитував відомий радянський правозахисник Владімір Буковський і сам відповідав - це природна реакція нормальної людини, коли їй показують комунізм".

Буковському пощастило: після 12 років у радянських таборах і "психушках" його обміняли на чилійського комуніста Луїса Корвалана, після чого серед гострословів тодішнього СРСР пішов мандрувати віршик: "Обменяли хулигана на Луиса Корвалана. Где б нам взять такую б-ядь, чтобы Брежнева сменять?"

"В 1999 році у нас на виборах президента був вибір між лайном і комунізмом. Тому довелося обирати лайно", - поділився своєю думкою зі мною один місцевий ветеран, і з цієї  образної характеристики неважко було зрозуміти: є речі, значно неприємніші, ніж згадане лайно. Зокрема, той же комунізм.

Не скупився на в'їдливі та вбивчі слова на адресу "червоної чуми ХХ ст." і один з найпереконаніших борців з нею Уїнстон Черчіль.

Хотів стерти комунізм з лиця Землі (своїми методами) і Адольф Гітлер.

На щастя для американців, комунізм не мав змоги дуже "наслідити" на їхній території - як розповідав колись університетський викладач (саме наукового комунізму), не було (на жаль!) в США такого рівня бідності, щоб "борці за народне щастя" могли там розгорнутися на повну силу і радикально ощасливити строкату американську публіку. Животіла (за американськими, звісно, мірками) й на радянську допомогу нечисленна тамтешня компартія, з лідерами якої з різним ступенем регулярності обіймався Л.Брежнєв. Однак свій етап жорсткої боротьби з комунізмом у Штатах таки був. І, може, це деякою мірою й обрізало йому там крила...

Саме цього дня 70 років тому, 9 лютого 1950 р.,в одному з штатів виступив сенатор з прізвищем,  від якого пішла назва громадського руху, що досі викликає неоднозначну оцінку - Джозеф Маккарті. Його діяльність радянська ідеологія називала не інакше як "похмурою епохою макартизму". Сором'язливо замовчуючи при цьому, що в порівнянні зі сталінським терором і створенням навколо людей обстановки "класової нетерпимості" Дж. Маккарті виглядав, можливо, й не "важким" школярем, та все ж "не дотягував" до стандартів, встановлених в Кремлі.

Не дотягувати - не дотягував, та все ж... дещо наробити зумів. Звинувачення в антиамериканізмі й зраді висувалися проти багатьох американців, і часто для цього було достатньо найменшого сумніву в лояльності до зоряно-смугастого прапора; внаслідок "чисток" як державного апарату, так і серед відомих діячів чимало з них були звільнені з роботи чи занесені в "чорні списки"; була створена досить жорстка система переслідування "інакомислячих" в ЗМІ; під прикриттям антикомуністичних настроїв маккартисти боролися і з ліберальною інтелігенцією і профспілками...

Методи були, як видно, з арсеналу комуністичних, але з позиції сьогоднішнього дня - може, вони й вберегли Сполучені Штати від "комуністичної інфекції", і СРСР поцупив у Америки "лише" секрет ядерної зброї, а не розікрав усю її дощенту? Все ж американці надто довго не терпіли посягання на їхні громадянські свободи, і до середини 50-х р. вплив Дж. Маккарті та його прибічників "зійшов на пси"...

Можна, звісно, в унісон з радянською ідеологією називати той період американської історії "мракобіссям маккартизму". Але коли оті затероризовані Джозефом Маккарті американці приїжджали в епоху "перестройки" до СРСР і чули розповіді про жахливі сталінські репресії, то здивовано зводили брови і запитували: "Якщо все було так жахливо, то чому ж ви не... подзвонили в поліцію?".

Пояснювати їм, навіть "нагодованим"маккартизмом, чому не подзвонили, доводилося довго. Або ж було зовсім безнадійно...

Ігор Дуда