Чи стане Галичина авангардом євроінтеграції?
Нинішня українська ситуація галичанам у цьому сприяє.
Це може прозвучати цинічно, але сама нинішня українська ситуація нам у цьому сприяє. Скажімо собі чесно, поки індустріальні райони та їхні еліти мали домінуючий вплив на внутрішню і зовнішню політику України, Галичина не мала особливих шансів на лідерство. Тому свої «п`ємонтські» амбіції реалізувала у лідерстві спекулятивному – вишиванки і колядки, ура-патріотична символіка та риторика тощо. Не було й свого галицького лобі у високих столичних кабінетах, бо ніби й для чого – лобіювати етнографізм і бандерівщину?
Тепер ситуація радикально змінилася – більшість знаних у Києві політиків та урядовців з Галичини втратили на різний спосіб свої позиції. Прохідні фрагменти більшості партій, скажімо так, не рясніють від галицьких кандидатів. Найбільша партія, яку привела в парламент Галичина – ВО «Свобода» – має незначні шанси потрапити до ВР 2014 року. А це означає, що на галицьких теренах побільшає людей зі статусом «київської» еліти на не зовсім елітарних позиціях. В обласних центрах ніхто з ними ділитися нічим не збирається, та й ділити особливо нічого. Вихід один – створити своєрідну «додану європейську вартість» регіону.
Потрібно перетворити Галичину на взірцевий єврорегіон, на прикладі якого всі інші регіони, міста, села України могли би вчитися, як будувати Європу в Україні. Галичина має для цього майже все, що потрібно: людський капітал з відповідними культурними навичками та ментальними особливостями.
Чому саме Галичина мала б стати таким регіоном? Бо Галичина – найбільш цілісний і самодостатній регіон в Україні, що має кількасотлітній досвід перебування у складі Європи.
Те, що цей досвід не був повністю викорінений за часів радянської влади, може говорити хоч би й той факт, що галичани (мешканці всіх трьох областей) з невеликими міжобласними похибками голосують однаково на виборах за демократичні, європоцентричні сили. На Галичині найвищий по Україні показник підтримки для інтеграції з ЄС і НАТО.
У галичан завжди був вищий рівень поваги до приватної власності (своєї і чужої), ніж в інших регіонах. Галичани першими розігнали колгоспи і повернули собі землю у вигляді конкретних земельних наділів, а не «умовних паїв», якими в інших областях заволоділи великі землевласники (формальні орендарі).
Галичани мають найтриваліший досвід місцевого самоврядування, який перервався лише з початком Другої світової війни, і саме ми є спадкоємцями політичних традицій європейського парламентаризму у цій країні. Мультикультурність та поліконфесійність тут попри всі негаразди мала в собі значно більше толерантності, ніж так званий радянський інтернаціоналізм, яким заражена більшість українців за Збручем.
Галицька економіка за структурою ближча до центральноєвропейської – основу наповнення місцевих бюджетів становлять податки від малого та середнього бізнесу. І тут проблема не тільки у низькій індустріалізації регіону, а й у тому, що галичанам мале і середнє підприємництво є ближчим.
Культурні вподобання та менталітет галичан в силу історичних обставин є значно ближчими до народів Центрально-Східної Європи, ніж в інших мешканців України. Родинні історії та локальні традиції неможливо виокремити від загальної історично-культурної картини Європи до радянської окупації. І сьогодні галичани більш охоче шукають собі працедавців, друзів і партнерів на Заході, ніж на Сході. В Галичині найвищий показник громадян, що володіють закордонними паспортами (і родичами за кордоном), а також іноземними мовами. З числа галичан – найбільший відсоток серед емігрантів, що не є заробітчанами у Європі, а мають свій бізнес.
Зрештою, на Галичині найбільше віруючих осіб належать до «європейських» церков – католики, протестанти. Це робить міжконфесійне життя регіону більш подібним до європейських країн, ніж до територій «єдино правильного і канонічного московського православ’я». Це наслідок того, що за деякими свідченнями Галичина була навернена у християнство на майже 100 років раніше, ніж інші території сучасної України, і належала до юрисдикції празьких єпископів.
Не складно припустити, що багатьом читачам така риторика й аргументація будуть не до вподоби. Однак ревнощі й образи українців з-за Збруча не повинні нас зупиняти. Якщо нам вдасться перейти від амбітних намірів до реальних справ, досягнути відчутних результатів у справі євроінтеграції, то це принесе користь усій державі та її мешканцям, а тоді упередження розвіються самі собою.
Не варто забувати і про ті надії на галичан, які у протистоянні з владою Януковича звучали з уст і «сценічних» лідерів Майдану, і простих бійців на барикадах. Якщо ж Галичина тепер візьме на себе відповідальність за євроінтеграцію України, більшість українців, скоріш за все, знову дивитиметься на галичан із надією.
Володимир Павлів, ZAXID.NET