Чи стане справедливе сильним?
У численних спогадах про події революції гідності (гучна все-таки, з позиції нинішнього дня, назва…) одним з головних є мотив розчарування через несправджені надії та сподівання. Сподівалася українська спільнота два роки тому багато на що. Зокрема:
на порядність влади й на чистоту політики;
на те, що нарешті запанує соціальна справедливість;
на очищення суспільства від усякої скверноти;
на прозору люстрацію й оновлення суддівського корпусу;
на те, що корупція буде випалюватися розпеченим залізом;
що запрацюють соціальні ліфти й становище людини буде визначатися не вмістом її гаманця, статками і колом знайомств, а власними здібностями і порядністю. «Інакше й бути не може – натхненно проголошували наївні ідеалісти, - вперше у новітній історії України за право жити по-новому заплачено найдорожчим – людською кров’ю і людськими життями! Назад шляху немає! Народ не допустить! Народ…»
Нині навпроти всіх перелічених вище мрій можна поставити позначку, яка означає їхню марність. Або ж перекреслити їх усі разом. Нині отой народ перебуває в стані фрустрації, тобто кричущої розбіжності реальності з очікуваннями. Наївний ідеалізм випарувався, поступившись місцем загальному скепсисові й безнадії. Серед головних причин цього, як на мене, є те, що добрі наміри не були підкріплені реальною силою організованого громадянського суспільства. Тому й залишилися добрими намірами, точніше сказати, добривом для вирощування далекосяжних амбіцій політичних пройдисвітів, винесених на вершину революційною хвилею. Недаремно кажуть, що добро повинне бути з кулаками. Непогано б, звичайно, але на практиці таке зустрічається нечасто. Мужнє протистояння жертовних борців посіпакам режиму Януковича на Майдані – один з таких прикладів. У нашому житті взагалі рідко буває так, що справедливе є одночасно й сильним. Скоріше спостерігається протилежне: сила, часто брутальна й непорядна, утверджує свою власну «справедливість». Добро ж здебільшого наївне, довірливе, схильне до романтичного мрійництва і, як наслідок, малопродуктивне а то й зовсім безсиле. Йому органічно непритаманні усілякі «договорняки», лобіювання інтересів, підкилимні домовленості, тіньові схеми, поділ суспільства на рівних і «ще рівніших»... Словом, усе те, на чому набили руку «сильні світу». Революційні гасла начебто закликали згребти всю оцю нечисть докупи та й викинути у смітник. Натомість у смітниках опинилися лише деякі одіозні представники судової влади і нечисті на руку чиновники. Іноді виникає майже крамольна думка: може занадто рано закінчилася ота «смітникова люстрація»? Зрозуміло, що за нашого рівня культури й цивілізованості вона легко могла перейти у некерований бунт, а то й повну анархію, але чи не було це «урочисте вшанування» ділків від правосуддя та остогидлих функціонерів єдиним відносно гуманним засобом, яким громадськість могла виявити своє ставлення до них? І чи не діяв він застерігаюче і стримуюче на їм подібних? Очевидно, добро не може послуговуватися лише шляхетними методами – вони, як показує досвід, оцінюється злом як прояв слабкості й безсоромно використовується. Але на якомусь післяреволюційному етапі здорові сили суспільства чи то попали під владу ілюзій, чи піддалися заколисуючим обіцянкам і запевненням. А, може, далися взнаки притаманні нам лінькуватість і конформізм? Не знаю. Знаю лише, що «Добра не жди, не жди сподіваної волі - вона заснула…». Як же її, хиренну, збудить? Може, таки підгострити трохи сокиру? А то проспить собі небога… А панство буде колихать, храми, палаци муровать…
Та й більше, бачиться, нічого.
Ігор Дуда