Справді, чи подобаємося ми з вами отому кумедному воякові в завеликій уніформі, "нафаршированому" різними смішними оповідками і завжди готовому (з найкращих намірів!) затягнути у чергову халепу свого командира - поручника Лукаша? Іншими словами, чи симпатизує він нам?
Трохи дивне запитання, скажете ви. Подобатися може він нам, які живуть через 100 з гаком років після його безсмертних пригод, але аж ніяк не ми йому - про наше існування він не мав жодного уявлення. Отож, нам він може не симпатизувати, а лише імпонувати. Різниця між цими поняттями доволі суттєва, ну, майже як між курткою в нормальному вигляді та навиворіт. Різниця суттєва, але, виявляється, не для всіх. Можливо, не найшляхетніша це справа - критикувати колег, але...що там говорить прислів'я про друга Платона і про істину? Хоча в даному випадку занести автора до числа своїх друзів не наважуся... Стаття на 1-й сторінці однієї з газет під заголовком "Я якийсь ненормальний..." (симптоматика?) за підписом Іван Сумний, від якого на кілометр відгонить псевдонімом, безапеляційно стверджує: "І, зізнаюся, бравий вояка мені дуже симпатизував". Автора (очевидно, не останню особу в редакції, якщо публікує свій опус на найбільш помітному місці) можна, звичайно, привітати - про таку честь не могли й мріяти покоління читачів знаменитого роману. Пробігши очима величеньку і доволі "розхристану" публікацію, наткнувся насамкінець на ще одну авторську "перлину": "Ви вважаєте мої роздуми помилковими? Тоді, словами Швейка, "Я людина вельми терпелива, можу вислухати і чужі думки". Тут мене вже охопив сумнів: бравий вояк просто впивався власною балаканиною і йому було не до чужих думок... Ці слова явно належать комусь іншому, причому, схильному до саркастичної манери висловлювання. Такими персонажами в романі Гашека були "вільноопреділяючийся" Марек і "безбожник в рясі" - фельдкурат Отто Кац, у якого Швейк служив денщиком. І справді, відкриваємо главу XII під назвою "Релігійний диспут" і читаємо:
- Я пити не буду! - рішуче заявив побожний фельдкурат. - Я прийшов заронити у ваше серце іскру божу, щиро поговорити з вами.
- Якщо так, то у вас пересохне в горлі, колего, - сказав Кац. - Пийте, а я буду слухати. Я людина дуже толерантна, можу вислухати й думки інших".
Скажете, теж мені важлива деталь - хто там що сказав у товстенній книзі... Але тут йдеться про самовпевненість і, як не крути, невігластво особи під псевдонімом "Іван Сумний", який знехтував азбучною істиною, що втовкмачується ще на перших курсах спеціалізованих факультетів: "Не оприлюднювати неперевіреної інформації". Зрозуміло, для нього (як і для багатьох йому подібних) рятівною шпариною є псевдонім, за яким вони звикли ховатися, але... як бути з репутацією самого видання? Адже, прочитавши статтю автора із зізнанням "Я якийсь ненормальний..." з її "ляпами", я тепер мимоволі з недовірою поставлюся і до твердження про те, що "монетизація субсидій - це важливий крок...". І до розповіді про ненажер-клептоманів. І до чергових скарг на оковиту. І до ролі музики в знищенні ракових клітин. І навіть до рецептів канапок до святкового столу. Отак автор під "сумним" псевдонімом доволі весело причепив до своїх нісенітниць недовіру до контенту всього номера. Не повівши бровою і не рушивши вусом.