Де ти, Європо?

Попередня влада щосили і дуже голосно (так, щоб чув увесь світ) проголошувала європейський вибір України. І клялася-божилася на зустрічах з лідерами західних держав, що не зійде з обраного шляху, що обраний він раз і назавжди і що справа залишилася зовсім за малим - скинути з себе деяке незугарне лахміття і, свіженькими та вмитими, рушити у світле європейське майбутнє.

Серед отого лахміття, щоправда, є таке, що пристало до шкіри наче в'язка смола і одними лише деклараціями про добрі наміри його годі позбутися. Зветься воно корупція, і на спробах його подолати (наскільки щирих - то інше питання) зламали собі зуби практично всі українські президенти.  Попередній з гордовитою поставою і урочистістю в голосі обіцяв Європі (гарно це у нього виходило), що покладе їй край. Пообіцяв - і створив цілу жменю серйозних органів (НАБУ, САП, ДБР), які заходилися... воювати один з одним і так завзято, що на їхні прямі, прописані службовими інструкціями обов'язки, часу в них практично не залишалося.

Нова влада молодих (ну, зовсім молодих) "кварталівських" реформаторів теж, доводилося чути, тяжіє до Європи. І теж не втомлюється заявляти про це за першої-ліпшої нагоди, потрапивши туди (зараз, щоправда, поїздок, напевно стане менше - клятий коронавірус...). Попередня мала звичку проводити гучні "показушні" затримання (з гелікоптерами, спецназом, вівчарками), які потім оберталися тихеньким і непристойним "пшиком". Нові ж, оголосивши про весну як підходящу пору для "саджання", теж не квапляться перетворювати слова хоч на якісь справи, зайнявшись грою на шаховій дошці (зокрема, жертвою великої фігури Генпрокурора) без будь-якої видимої зміни якості.   

Якщо ж навіть відкинути вбік оте окозамилювання, то можна побачити, що до тої "європейськості" нам ще ой як далеко - варто лише звернути увагу на зовнішні атрибути: масове побутове безкультур'я, таке ж масове намагання обдурити ближнього в розрахунках на ринку і привласнити те, що "погано лежить". "Ну от, знову осідлав заїждженого коня - скорчить гримасу якийсь щирий патріот і "ентузазіст" європейського вибору, - не варто зациклюватися на цьому негативі, подібні прояви спостерігаються не лише в нас. Зате он яка в нас креативна, патріотична (і ще там якась) молодь, яка в нас інтелігенція... До речі про неї, про інтелігенцію. Звернуся до іноземного досвіду. І не західного, як у нас нині прийнято, а східного. Ще в колишніх радянських середньоазіатських республіках був непорушний неписаний закон: якщо представник якогось клану ставав, приміром, ректором вишу, то неодмінно тягнув за собою на різні посади усіх своїх ближніх і далеких родичів. І це не вважалося чимось осудним - просто взаємна підтримка і допомога. "Азіатчина, що тут вдієш...", - скаже хтось.

Тепер киньте оком на сайти наших місцевих вишів - і неодмінно натрапите на схожі прізвища. Там зручно прилаштувався чийсь син, там - чиясь невістка, там... Звісно, це можна, за бажання, пояснити формуванням наукових і  професійних династій, спадкоємністю в передачі знань і вмінь і таке інше, але... щось не дуже в це віриться. Швидше схиляєшся до думки, що йдеться про банальне кумівство, чи, як прийнято нині називати це явище, непотизм, які зовсім не заохочуються в Європі. Але де вона, ота омріяна Європа? Іноді здається, що дістатися до неї значно дальше і важче, ніж просто подолати декілька сотень кілометрів автівкою, поїздом чи літаком...

Ігор Дуда