Дещо про роль особи

Навряд чи варто зайвий раз доводити роль особи в історії. Рим з Юлієм Цезарем – це одне, а без нього – зовсім інше. Франція без Де Голля, можливо, мирно  слухала б мелодії акордеона в кафешантанах під кований стукіт німецьких чобіт, а от з височенним  генералом на чолі створила рух Опору й захистила свою гідність. Великобританія без Черчіля являла б собою одну картину, а з ним - з незмінною сигарою, добродушною усмішкою і піднятими пальцями у формі літери «V» - зовсім іншу. Так само й історія України з Хмельницьким і без нього була б різною. Поєднуючи ім’я  правителя і назву країни, ми двома словами описуємо цілу епоху: гітлерівська Німеччина, рейганівська Америка, єльцинська Росія…

Спробуємо у світлі сказаного визначити роль в новітній історії України її верховних правителів. Словосполучень на кшталт «кучмівська» чи «ющенківська» Україна чути не доводилося. Єдине соціально-побутове нововведення – візок «кравчучка», однак його походження не є темою нинішньої розмови. Зазначу лише, що Леонід Макарович навряд чи в захваті від такого «увіковічення пам’яті». Загалом, кожен з чотирьох попередніх очільників нашої держави – це поступове утвердження кланово-олігархічного правління, а також  двох непорушних правил:

1) Скільки ти коштуєш? (не плутати з «Чого ти вартуєш?»);

2) Хто за тобою стоїть?

Леонід Кравчук заклав підвалини бюрократичної та антилюдяної за своєю суттю державної машини;

Леонід Кучма звів її потворний каркас з  несучими конструкціями у вигляді олігархічних груп;

Віктор Ющенко чомусь вирішив, що нав’язливе  звертання до минувшини (аж до епохи Трипілля), нескінченне пережовування теми етнографічної самобутності й міфічного народного духу  водночас із породженням табунів кумів і «любих друзів» зворушить наш сентиментальний люд. Він забув, мабуть, що споконвічний етнографічний образ українця – це хитруватий дядько в брилі, з вусами і… з дулею в кишені;

За Віктора Януковича утвердження двох зазначених вище правил відбувалося на повну силу, причому з типовою «данєцкай» безцеремонністю, без визнання будь-яких обмежень і заборон у досягненні мети, аж поки політичний банкрут не спакував манатки й не втік у сусідню державу, залишивши за собою кривавий слід. Хотілося б сподіватися, що гірше вже не буде.

Ось до чого, на мій  погляд, зводилася у нас досі роль перших осіб у державі. На визначення «епохальне» правління жодного з них не тягнуло; порівняти будь-кого з них не те що з Де Голлем, а хоча б з Гавелом чи Кваснєвським теж не можна. Словом … маємо те, що маємо. Поставимо в заслугу Леоніду Макаровичу принаймні цей вислів, хоча  не він є його автором.

Ігор Дуда