Для чого Бережанам вільна Галичина?
«Як з Бережан до кадри Січовики манджали,То краялось серденько Із горя та печалі». Так і мені краялось, але не через Олюсю чи Стефуню, а від обурення – як можна довести до такого жалюгідного стану таке красиве і славетне галицьке місто?
Бережани – це ж місто, пов’язане з іменами Маркіяна Шашкевича і родини Лепких, письменників Осипа Маковея і Андрія Чайковського. Це осідок найстаршої гімназії нашого краю й усипальниця роду Сенявських. Це місце стрілецької слави – гора Лисоня; це архітектурні ансамблі з такою кількістю мистецького художнього декору в громадських та житлових будівлях, якою не може похвалитися жодне місто в Україні, крім Львова.
Шкода, що цього не знають або не цінують ті, хто несе нині відповідальність за становище Бережан – і на місцевому, і на регіональному, і на центральному рівнях. Керівництво міста й району нічого не робить, щоб захистити місто і район від деградації. Не вчащають до цих місць й обласні начальники – що «свободівські», що регіоналівські.
З низки публікацій у місцевій незалежній газеті «Рідне місто» можна дійти висновку, що фактично громада Бережан залишилась наодинці зі своїми проблемами (є, звісно ж, і офіційна районна газета «Бережанське віче», але з її сторінок аж хлюпотить оптимізм і задоволення в стилі творів Лесика Подерв`янського – «довольні хами, ситі в них…»). А кількість і різноманіття проблем міста й району годі й перелічити.
Тож дозволю собі зупинитися на трьох – для людини ззовні – найважливіших.
«Бережани. Місто біля Раю». Так називається присвячений місту спецвипуск журналу «Пам’ятки України», що вийшов у травні 2013 року. Редакція запрошує читачів відвідати Бережани – місто, яке «назавжди залишило за собою славу Подільських Атен!». За курйозним збігом обставин, званим ще «іронією долі», в час, коли номер готувався до друку, в самих Бережанах відбувся круглий стіл лідерів громадськості міста, присвячений жахливому станові пам’яток архітектури і культури. Резолюція, ухвалена на цьому заході, – це крик про допомогу до всіх органів місцевої, районної та обласної влади. Чи це принесе якийсь результат – говорити зарано, тож повернімося до «Пам’яток України».
З редакційної статті:
"Годинник на вежі ратуші століттями невпинно чатує вік міста, яке прожило цікаве й трагічне життя і щасливо зберегло свою архітектурну зовнішність, що вигідно вирізняє Бережани з-поміж інших великих і малих міст України, що не мають такої кількості старовини."
Як саме місто в умовах української держави «зберегло свою архітектурну зовнішність», можна прочитати у цьому ж часописі кількома сторінками далі:
"Найкраще збережено пластику головного фасаду та декор готелю на пл. Ринок, 9, який мав назву «Європейський». Готель зведено наприкінці XVІІІ століття у стилі класицизму. Споруда, що нині використовується в основному під офіси, потребує невідкладного фахового ремонту та реставрації. Фрагментарний ремонт, що проводився, призвів до втрати різьблених з каменю колон з капітелями коринфського ордеру (їх замінили примітивними бетонними капітелями, а самі колони – металевими трубами)."
Підкреслю – це об’єкт, де «найкраще збережено пластику…». Хто не був, може собі тільки уявити, як виглядають інші не «найкраще» збережені фасади в Бережанах. Повірте – «крається серденько».
Однак сказати, що всі мешканці містечка переймаються руйнацією довоєнних будівель, було б сильним перебільшенням. Треба пам’ятати, що більшість українців, як і сама Україна, ставляться до матеріальних зразків «польської» чи «австрійської» культури як до об’єктів культури чужої. І Бережани тут – не виключення.
Тому бережанців значно більше цікавить друга проблема – процеси, які можуть свідчити, що їхнє місто хочуть позбавити статусу районного центру – статусу, яким місто заслужено володіло упродовж кількох століть, ще й при різних державах. Починаючи з 1782 року, за Австрії, Бережани були центром округу (бецирку). За міжвоєнної Польщі – були містом повітовим. За гітлерівської окупації – були центром окружного староства дистрикту Галичина. За «совітів» – районний центр, і за пострадянською інерцією – районний центр незалежної України. До нині. А що буде далі – це «головне питання сучасності» для Бережан. Звідки ж виникає неспокій. У згаданій вже газеті «Рідне місто» у травні з’явилась резонансна стаття заступника директора Краєзнавчого музею Миколи Проціва – «ЛОТ №1: Бережанський район. ПРОДАНО!». У ній зокрема читаємо:
"І тільки за часів незалежної України, а особливо за останні роки, Бережанський район почав втрачати свої набутки. Один за одним закривались відомі підприємства, «тихенько вмирало» сільське господарство. Район почав потрохи віддавати (чи в нього почали забирати?) в інші райони різні установи (дорожній відділ – в Підгайці, Ревізорів – у Теребовлю, пошту, зв'язок, санепідемстанцію – в Козову). І процес триває!."
По місту кружляють тривожні чутки, що центром нового районного утворення, до якого увійдуть Бережани, стане село міського типу – Козова. Чому Козова? – Не можуть знайти відповіді бережанці. «Оригінальною видається відповідь наших чиновників на це питання – у Козови є кому лобіювати інтереси в Києві», – пише в черговій статті на цю тему мешканець міста Олександр Коковін.
Бідні мешканці Подільських Атен таки відстали від життя – їм невтямки, що саме в столиці нині нарізають уділи своїм провінційним васалам, нарізають за тими критеріями, які видаються доцільнішими «лобістам» і їхнім столичним суверенам. А на місцеву громаду у цій країні київському чиновнику давно наплювати.
З цього випливає й третя анонсована проблема – як столичне начальство збирається проводити адміністративно-територіальну реформу, про яку останнім часом говорять чимало? Озвучена депутатом Гриневецьким версія того, що Тернопільщина (разом з Бережанщиною, звісно) увійде до нового утворення – Поділля, спричинила серед бережанців немале занепокоєння. Їх можна зрозуміти. Якщо б частину галицьких земель приєднали до Поділля, то центром такого утворення, скоріш за все, стала б російськомовна Вінниця. Славна історія таких містечок, як Бережани, тут буде навічно похована як чужа чи неправильна – не та Церква, не ті герої, не та традиція, не та ідеологія тощо. Ну бо для кого, окрім галичан, в цій країні мають цінність такі імена як Лепкий чи Шашкевич, не кажучи вже про Сенявських? А що таке для подоляків Лисоня чи УСС?
Ця проблема, на щастя, ще не є актуальною, але можна не сумніватися, що вона постане у перспективі. Можливо, версія озвучена Гриневецьким і не буде розглядатися всерйоз, але вона демонструє тенденцію – як у Києві будуть «нарізати» нові регіони, не надто запитуючи думки місцевих мешканців.
Ну і на завершення – до питання із заголовку. Так-от, вільна, тобто самоврядна, самодостатня, забезпечена Галичина (в складі України, звісно ж – уточнення для соборників) всім нам, галицьким патріотам потрібна для того, щоб врятувати такі містечка, як Бережани. Такі містечка у Польщі чи Чехії є «перлами в короні» регіонів із добре розвиненим почуттям ідентичності. Для будь-якого іншого українського регіону, окрім Галичини, такі містечка ніколи не матимуть того значення – історичного й культурного – на яке вони заслуговують. Це – перли галицької корони. Тому Бережанам потрібна Галичина, як і Галичині не обійтися без Бережан.
Цитований вже молодий бережанець Олександр Коковін пише:
"Як не гірко констатувати, але саме наше покоління – покоління часів Незалежності, довело до такого стану речей донедавна таку славетну «Опільську Швейцарію»."
Добре, що це покоління починає розуміти суть проблеми, бо саме йому і доведеться або жити з нею, або її подолати.
Володимир Павлів, ZAXID.NET