Дочка Юрія Андруховича написала про нещасну Австрію

Роман молодої івано-франківської Софії Андрухович «Фелікс Австрія» варто читати бодай тому, щоби знати, про що останнім часом говорять у літературно зацікавлених колах. Репрезентований під час форуму видавців у Львові, його ще до того називали очікуваною, а деякі — найочікуванішою книжковою подією року. А тепер це чи не найобговорюваніший роман.

Тут є все для всіх. Щось своє знайдуть прискіпливі, ласі до деталей. Інше — для спраглих попорпатися в мотивах вчинків. Своє — для любителів поспостерігати за масштабним історичним полотном. Та й навіть симпатики романтичних історій зможуть, закочуючи очі в екстазі, гортати сторінку за сторінкою. Щоправда, не варто забувати й про інших читачів. Деяких занадто довгі описи, детальне переповідання гастрономічних подробиць, місцями занадто театралізований побут і сюжет зможуть напружити.

Ляльковий будинок

Читаючи текст, мені постійно перед очима була картинка лялькового будинку, де все розкладено по місцях, усе продумано, все розраховано, нема нічого лишнього, всі ляльки вбрані так, як мусять бути вбрані, їдять те, що дає щедра рука, і чемно виконують, що їм кажуть. Хоча зрозуміти до кінця, яка ж саме сцена розігрується, не вдається. Зрештою, можна просто отримувати задоволення від гри.

Грає Софія Андрухович передовсім деталями. Історію про хворобливу залежність Аделі Ангер, панянки, та її служниці Стефанії Чорненько, а поміж тим дії чоловіка Аделі Петра, мага фон Торна, знайденця Фелікса, отця Йосифа і решти інших дрібніших персонажів авторка присмачує описами, переписами та списками.

Так продиктувала епоха роману. Ветха пасторальність й агонія зламу століть, час, коли ще трошки — і почнеться Перша світова, і в повітрі вже витає тривожний дух. «Моя любов — надійна, незмінна, вічна. Вічна і непорушна, як Австро-Угорська імперія», — ідеалізує Чорненько.

Критики неодноразово промовляли, що «Фелікс Австрія» має шанс нарешті закрити тему тужіння за бабцею-Австрією та найяснішим цісарем. Можливо, це вдасться, бо попри всю декораційність роману, дух гниття у ньому таки вчувається, крапки розставлені, мовчанку порушено, а терри інкогніто відкриті.

Роман-ілюзія

Щаслива Австрія укладає шлюби, поки інші воюють, — це зрозуміло, але поміж тим є багато часу для конфліктів.

Стефанія крутиться як білка в колесі, її бажання догодити Аделі іноді маніакальне. Так Софія Андрухович дуже чітко розставляє одне з численних сілець: чи є такий зв’язок вигідним для когось, чи служіння — то частина добротворення для Чорненько, чи накинутий обов’язок, із яким вона зріднилася. І якщо вона не хоче покидати своєї пані, то чи робить вона це заради неї, чи заради себе, позаяк жити окремо не може? А як щодо самої Аделі? Як їй нести цей зв’язок, не прописаний у загальноприйнятих правилах, плутаючи дружбу та служіння, мішаючи праведне з грішним?

А відтак випливає глобальніше запитання: що є в цьому світі вчинками власне нашими, а що є такими, котрі спровоковані неправильним розумінням себе? Особливо вправний у розмірковуванні на цю тему Торн: «... все наше життя — це ілюзія... проте найприємнішою ілюзією є магія», «люди бачать саме те, чого хочуть. Люди щасливі обманюватись. Забери у них ілюзію — і вони рознесуть весь цей світ на друзки: повені, пожежі, нещастя».

Отже, крім усього, «Фелікс Австрія» про ілюзію. Але ілюзію в широкому розумінні цього слова. Навіть самий роман видається ілюзією. Бо ретельно сплетений, прискіпливо прописаний, ніби творить тривкий світ, а водночас — ілюзію. Будучи твором, що має глибоке історичне підгрунтя, водночас представляє ілюзію. Показуючи щасливих героїв, відкриває їх глибоке нещастя. Дбаючи про те, щоби змалювати людей з плоті-крові, Софія Андрухович творить ляльок.

«Як на мене, якщо вже вірити в чудеса, то нехай це будуть чудеса задля розваги — наприклад, вистави всесвітньо відомого ілюзіоніста, шевальє Ернеста Торна...» — міркує Стефанія Чорненько. І вона має рацію.