Допомагає ЗСУ і бореться з російською пропагандою: Світлана Дзюма-Чан десять років живе у Китаї

Кременчанка Світлана Дзюма-Чан 10 років живе в Китаї, там створила сім'ю. Коли розпочалася повномасштабна війна, разом із діаспорою почала допомагати українцям. Тоді стикнулася з російською пропагандою та довелося спілкуватися із китайською поліцією. Українським військовим передала допомоги майже на 10 мільйонів гривень. До волонтерства залучає й двох дітей — Іванну та Михайла.

Як зберігає українські традиції в двокультурній сім’ї та як працює заради перемоги України — розповіла в інтерв’ю Суспільному.

"До Китаю мене завела робота"

— Нещодавно ви їздили до наших бійців із допомогою. Розкажіть, на яких напрямках були і що возили військовим?

— Цього разу ми вибрали Запорізький напрямок, так як там дуже багато наших кременецьких хлопців. Поїздка була досить спонтанною, тому не встигли придбати багато техніки, але передали хлопцям гроші на необхідне, зокрема на шини до коліс. Везли те, що хлопці нам замовили — смаколики, матраци. Оскільки були свята, то волонтери з Кременця та Шумська підготували для бійців різної смакоти, вареників наліпили. Ми привезли їм частинку дому.

— Який настрій у бійців?

— Це дуже важке питання. Виснажені, втомлені, але настрій бойовий. А ще вони дуже зраділи. Я рада, що все ж таки змогла поїхати до них. Вони максимально були щасливі нас бачити. Ми також були в кременецьких мінометників, там є моя родина. І вони купили нам торт. Я аж розплакалася від того, що настільки вони були раді нас бачити й наскільки хотіли все віддати нам. І подарунки нам дали, і навіть ананаси.

— Ви родом з Кременця, там і вчилися. Згодом у Тернополі працювали артисткою балету. Як взагалі вийшло так, що ви опинилися у Китаї?

— Моя робота мене туди завела. Артисткою я працювала в Тернопільській філармонії, танцювала. І вирішила трішки щось змінити в своєму житті. Полетіла спочатку до Кореї, там два роки працювала. Коли в мене була відпустка, прилетіла додому і мені запропонували поїхати до Китаю. Зустріла свого майбутнього чоловіка там, ну так і залишилася, і вже 10 років там.

— Приводом залишитися став чоловік?

— Саме так.

— Як познайомилися?

— Це була дуже цікава історія знайомства. Щороку на Андрія я ворожила. І ворожіння мені постійно видавало ім'я Володимир, ну от Володимир і все. І я дівчатам кажу: "Ну, лечу в Китай, де я там того Володимира знайду?" (посміхається — авт.). Коли підійшов мій майбутній чоловік до мене, ми побачилися з ним, переглянулися, сподобалися і я запитала: "Як тебе звати?", а він до мене каже: "Володя". Як таке може бути? Я така: "Ого, значить це той Володя, що я собі наворожила". А він десь перед цим дивився фільми і там була головна героїня Наталя. Вона була закохана у китайця, якого прозвала Володимиром. І він дізнався, що приїхали іноземці, вирішив прийти подивитися в театр на нас, так ми з ним і познайомилися. І він вирішив представитися Володимиром. Тому після того я привезла його до України і охрестила як Володимира.

— Прийняти християнство — чиє це було рішення і як дійшли до цього?

— Це було його рішення. Якось ми переглядали історичні фільми й він так вирішив. Бо в Китаї зазвичай даосизм, буддизм, і є католики, до речі. І все ж таки він каже: "Ну, я би хотів слідувати тому, що й ти".

"Забороняю дітям говорити між собою китайською"

— У ваших діток українські імена — Іванна та Михайло. Вони також охрещені в Україні?

— Так.

— Як у своїй двокультурній сім'ї зберігаєте українські традиції? Чого навчаєте дітей та чого вчите чоловіка?

— Перш за все української мови. Вони повинні розмовляти українською. Коли я тільки прилетіла до Китаю, всі мені закидали: "Чому ти вчиш дітей української мови? Розмовляй російською". Я кажу: "Ну, як вони будуть туди їхати, нехай вони там її вчать. Вони українці, вони повинні знати українську мову". І я їм між собою забороняю розмовляти китайською. Тому що в нас маленьке коло спілкування, лише я і вони двоє. І я їм сказала: "Хочете розмовляти між собою лише українською?". Чоловік спочатку не розумів чому. "Чому ти їм не дозволяєш розмовляти китайською?", — питав мене. Я кажу: "Бо вони в Китаї, тут багато китайської мови, вони будуть її знати, набагато краще, ніж українську". Але вони молодці, вони дуже швидко вловлюють українську і вони спілкуються на хорошому рівні. Також Михайло займається з вчителькою української мови онлайн. І зазвичай розповідаю їм про українські традиції: український Новий рік, Різдво. Мене не було на цей Святвечір, то я дуже попросила чоловіка, щоб 24-го вони свічечку запалили. Куті, звичайно, не зробили, але щоб він їх завів на вечерю, щоб розповів і нагадав, що в Україні зараз Різдво й обов'язково потрібно святкувати.

— Чи колядуєте?

— Колядують і щедрують. Минулого року їм дуже сподобався "Щедрик" Леонтовича, то вони ходили й співали. Я мрію приїхати з дітками взимку до України, щоб вони відчули справжній український дух Різдва.

"Ми показували китайцям, що насправді відбувається в Україні"

— Коли розпочалася повномасштабна війна, ви перебували в Китаї. Враховуючи тісні відносини Росії з Китаєм, як висвітлювалася тема війни там і як про неї дізнавалися звичайні громадяни?

— Ой, скільки праці було вкладено саме в початок повномасштабного, тому що, мені здається, їх якось готували. Росія викупила декілька великих китайських телеканалів, де поширювала свою пропаганду і розповідала про те, яка вона могутня країна. І вони вірили в цю пропаганду, їх так легенько можна повести за собою. І коли почалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну, нам потрібно було якось висвітлювати справжні новини. Тому що пішов дисонанс — ті за Україну, ті за Росію. Навіть мій чоловік спочатку не міг визначитися, що й за кого. Я кажу: "Ну як за кого, ти при своєму розумі?". І один друг йому сказав: "Ну твоя дружина звідки? З України. То ти що будеш підтримувати Росію?".

Я почала показувати чоловікові, що насправді відбувається. В нас є дівчата перекладачі, китаєзнавці, вони перекладали на китайську мову українські новини. Ми постили ці новини та відео, писали про війну. Спочатку дуже сильно блокували, бо в Китаї є своя система, де вони висвітлюють новини. І ми туди писали, і виставляли. Ми не зупинялися, бо розуміли, що навіть ця маленька крапелька в величезному морі нам допоможе. Ми почали робити закриті групи і дуже багато китайців підтягнулося, які почали вже самі писати та висвітлювати, що насправді відбувається. Вони просили нас: "Покажіть, де ми можемо це все читати, на яких каналах?" І звичайно в соцмережах підписалися на наші групи, встановили собі VPN-и і шукають.

— В одному з інтерв'ю ви згадували про те, що до китайсько-українських сімей приходила поліція.

— Так, і до нас приходили. Але наше посольство дуже гарно спрацювало, тому що вони одразу по наших посольських групах особисто всім українцям розсилали інформацію, попереджали, що ми не маємо права виходити на якісь мітинги, щось підписувати, щось розказувати. Тому що тоді в Китаї дуже швидко спрацювали росіяни. Вони почали українцям у різних групах розсилати провокації, писати: "Завтра збираємося біля посольства, беріть прапори, будемо мітингувати". Посольство зразу сказало: "Ні в якому разі цього не робимо, тому що нас всіх зразу депортують, це ж Китай".

— Тобто, ви дуже спокійно протистояли російській пропаганді.

— Так. І Дуже спокійно спрацювали, бо, знаєте, в цій паніці ти не розумієш, що маєш робити.

"Кожен свідомий громадянин України повинен допомагати армії"

— Попри все вам вдалося об'єднати діаспору та створити громадську організацію.

— Ми хотіли зареєструвати нас в Україні, але розуміємо рівень недовіри до деяких благодійних організацій, тому не хочемо псувати свою маленьку роботу.

— Хто входить до вашої команди та кому допомагаєте?

— Ми розділилися на такі невеличкі команди. Я зараз здебільшого допомагаю військовим, ми максимально все робимо зараз для хлопців. Але якщо є запити, від цивільних, теж допомагаємо. Наприклад Херсон. Ви знаєте, зараз ситуація в Херсоні дуже складна. Там дрони літають просто як мухи. І в мене там також є волонтери. Тваринкам також допомагаємо. Цього разу, їдучи на схід, взяли корму, щоб погодувати котів і собак.

— Як залучаєте гроші? Наприклад, як пояснюєте звичайному громадянину Китаю, що він має задонатити для України?

— Це не лише китайці, в Китаї дуже багато українців. І ми пояснюємо, що ми вас заохочувати нічим не будемо, ви повинні це робити. Кожен свідомий громадянин України повинен допомагати армії, всім донатами. Всі думають: "А, я там закину гривню і це не допоможе". Ні, це допоможе. 25 грудня було Різдво і я відкрила невеличкий збір, написала: "25 = 25. Сьогодні 25-те число, тому всі кидаємо по 25 гривень". По "25 грошей" ми назвали — хто юанів, хто гривень. І ми швиденько зібрали 12 тисяч гривень і закинули на дрон. Тому зазвичай кажу, що не буває маленьких донатів, донатьте всі.

А в Китаї ми не лише робимо збори, ми проводимо ярмарки онлайн. Офлайн ми не можемо, тому що ми розкидані по всьому Китаю. Як у нас проходить ярмарок? Наприклад, є Наталя, яка готує торти, хтось додається до неї по QR-коду, замовляє цей торт і вона відправляє по всьому Китаю. І ці гроші за торт вона відправляє мені. Потім ми підбиваємо суму, яка надійшла за цей ярмарок, і кидаємо хлопцям на автівку, наприклад, закидаємо. Цього року ми порахували, що ми провели 17 лотерей, 13 з яких в Китаї, а чотири в Україні. І ярмарки у нас були, і в нас були заходи від нашого Шанхайського консульства.

Я ж через Польщу гільзи вирішила провести розмальовані, щоб було чим ще більше зацікавити, то трошки там були питання на кордоні, але пропустили. А цього разу тубуси везу, хлопці мені цілий ящик дали. Мама каже: "Що я маю з тим ящиком робити?" Кажу: "Мамо, це в мій музей". Бо ми вирішили, що після війни зробимо свій музей, бо є дуже багато всього, навіть крило російського безпілотника "Орлан" маємо.

— Чи залучаєте до волонтерства своїх дітей?

— У доньки у вересні був день народження. Я кажу: "Шість років дорівнює 6 гривням". Накидали їй трошки, то вона 4 тисячі задонатила й була дуже щаслива. Малий теж допомагає. Свекор мій дуже тішиться, що дитина гарно вчиться. Каже: "Привозь мені грамоти, я тобі буду за них платити". І малий відвозить одну грамоту, а він дає йому 100 юанів. Ну, а малий каже: "Мамо, я хочу допомогти хлопцям".

"У Китаї ми відстоюємо те, що ми українці, а не росіяни"

— Ми перед інтерв'ю з вами спілкувалися і ви сказали, що розповідаєте своїм дітям про війну. Як це робите?

— Вони бачать новини, бачать мене засмученою. "Мам, що сталось?". Я їм кажу, що знову Росія вдарила туди, скинула КАБи, стільки-то людей загинуло. Вони бачать мої збори. От сьогодні, кажу, відкриваємо збір на автівку. І вони такі: "Мам, давай, все вийде". І коли ми закрили цю автівку, я кажу: "Міша, дивися, автівка вже там, у хлопців". Вони такі: "Вау, мамо, така класна машина".

— Чи плануєте колись із сім'єю переїхати з Китаю?

— Я планую, але чоловік про це ще не знає (посміхається — авт.). Але я планую, звичайно, в Україну. В мене є мрія відкрити свою чайну у Львові та в Тернополі, тому що я дуже люблю китайський чай. Він для мене особливий. Багато хто не розуміє цього смаку, але я про чай можу говорити днями і ночами. От я привезла хлопцям той чай. "Ну, чай як чай", — кажуть. Я кажу: "Ні, ви не розумієте, це не просто чай. Це потрібно відчувати кожну нотку.

— Хотіла ще поговорити трохи про ваше життя в Китаї. Чи є щось у культурі, що вас досі дивує, досі не звикли до цього?

— Щодня я чую собі вслід: "О, іноземець ". Вони дуже часто думають, що ми росіяни. Бо для них всі слов'яни — це росіяни. І мого сина в школі це дуже сильно злить. Ми відстоюємо те, що ми українці. Оце ототожнення з росіянами мене найбільше дратує. Я до цього ніколи не звикну.

— Ви згадували також про суттєві відмінності в освіті.

— Освіта там максимально жорстка і мені дуже шкода моїх дітей. Я не хочу, щоб вони там навчалися в таких умовах. Це я говорю за державні школи. Діти не мають права вийти за межі школи, там все під охороною, під ґратами. У малого о 8 ранку в починається урок. А ще оцей понеділок, який ми зачасту пропускаємо, бо вони там виходять на прапор, стоять під сонцем. Бувало таке, що діти падали на сонці. Там стоять дітки, записують, хто не одів червоний піонерський прапорець. Записують прізвище, ім'я. А в мене малий не носить його. Він каже: "Ні, як я на вишиванку одіну прапорець?". Він йде і в нього запитують: "Де твій прапорець?". Він каже: "Я іноземець, я можу і без нього ходити". І проходить собі такий гордий, що він не одягнув його.

"Син вже назбирав гроші на квитки до України"

— Чи привозите дітей до України?

— Маю величезне бажання. Мій Міша вже сам назбирав гроші на квитки. Минулого літа бабуся передала йому подарунки, а він каже: "Мені не везіть подарунки, давайте гроші, бо я складаю на білет до України". Ну хотілося б приїхати, малий дуже хоче, він вже мріє. Постійно говорить: "Мамо, це ж правда, що ми вже цього літа прилетимо? І я вже буду в четвертий клас ходити в Україні". І мені так болить йому сказати, що я не знаю, як воно буде. Я йому кажу: "Сонечко, головне мрій, тому що дитячі мрії збуваються набагато швидше".

Леся Продоус, Дана Савицька, Суспільне