"Движняк" в "системі"

26.06.2017 13:38

Наркодиспансер – далеко не найвеселіше місце на світі. Знайомий, якого я прийшов відвідати, саме подався отримати свою щоденну порцію уколів, я ж, очікуючи на нього, неуважливо роздивляюся палату.

На ліжку зовсім поряд якийсь худющий хлопець зайнятий пильною справою. Спустивши штани і труси, він намагається відшукати місце в паху, куди можна було б увігнати шприц з бруднувато-коричневою рідиною – «ширкою». Робить він це спокійно, оскільки його приятель стоїть на «шухері». Вдача у власника шприца з «ширкою», очевидно, балакуча, і кожен свій крок він пояснює мені - мене можна не остерігатися. Як з’ясувалося, вен на руках і ногах він навіть не пробує шукати – вони вже всі колоті-переколоті. «У системі» він уже п’ятий рік, тобто колеться стабільно і регулярно. Нещодавно Саша (назвемо так мого знайомого) дивом уникнув звинувачення у збуті наркотичної сировини і сприйняв це як своєрідний знак з небес. Він хоче шляхом поступового зменшення дози звести її до нуля і потім взагалі відмовитися від «ширки». Але зараз головна проблема для нього – як знайти вену. «Є!» - нарешті радісно вигукує він. Радість у його голосі щира і непідробна. Голка шприца, як висловлюються його колеги, «вдома». Тепер на якийсь час забезпечений кайф. Хлопець ховає шприц під наволочку. Його настрій майже миттєво змінюється із роздратування на легку ейфорію.

- Слухай, а якби я зараз «заложив» тебе, - кажу і відразу ж усвідомлюю, що це не найвдаліший жарт у моєму житті.

- Ти що!?, - з подивом і обуренням дивиться на мене хлопець., - ти знаєш, з яким трудом я дістав цю дозу!? Та я б тоді зробив твою голову квадратною!

Ходити з квадратною головою не дуже хочеться,тож змінюю тему на безпечнішу.

- І де ж ти береш щодня гроші на дозу? – запитую.

- Як де? Іду, бачу – йде пацан чи «тьолка» з молільником, хапаю – і в прохідний двір. Але тепер все. Треба з цим зав’язувати.

Попри роки в «системі», Саша не справляє враження закінченого дегенерата. У нього своєрідне почуття гумору та й решта рис, властивих нормальним людям. От тільки…нормальні люди не шукають по півгодини вену в паху.

- Побачиш, я «зав’яжу», - запевняє мене Саша, ніби це має для мене якесь особливе значення, - піду на комп’ютерні курси, а потім, може, і свою фірму відкрию. «Дай Боже, щоб теля вовка з їло», - кажу про себе, подумки бажаючи йому успіху. З процедурної повертається мій знайомий, розтираючи сколоту сідницю. Ми виходимо з ним у коридор. Біля дверей палати озираюся. Саша ретельно промацує подушку, шукаючи, де сховав шприц.

Ігор Дуда