Диктатура совісті

19.09.2016 13:40

Каюся, «передер» заголовок із назви популярного у радянські часи спектаклю московського «Ленкому» із Євгеном Леоновим. «Доцент» із «Джентльменів удачі», завдяки своєму непересічному талантові, зумів донести до глядача геніально просту думку про те, що жити у цьому житті треба «по совісті».

Якою наївною до глупства видається ця елементарна сентенція у наш час, коли совість нагадує незугарну і незграбну дівчину, яка випадково зайшла на танці до сільського клубу. Ось стоїть вона, сердешна, у куточку, мне в руках хустинку й чекає: а раптом хтось та запросить її до танцю. А тим часом у освітленому центрі зали хвацько витанцьовують цинізм в обіймах з нафарбованою аморальністю, злилися у єдине ціле у солодкій лесбійській знемозі брехня й підлість ... Довго, люба, доведеться тобі стояти у своєму куточку, поки діждешся, що хтось зверне увагу на тебе. Якщо взагалі діждешся...

По ідеї люди, які коять несумісні з совістю діяння, мали б боятися хоча б Божої кари. Та очевидно вони вважають, що Бог – надто віддалена судова інстанція, якою можна знехтувати. Суспільство звіріє і оскотинюється на очах, тому що балом у ньому правлять гроші і вигода. Кинуті на шальки терезів, вони переважають совість вкупі з порядністю, добротою, милосердям, гуманністю… Бізнесовий інтерес і гіпертрофовані політичні амбіції, які роблять людей схожими на павича у період женихання, штовхають їх на вчинки, що піддавалися осуду ще в дохристиянську епоху. А братія мовчить собі...

Мовчить, коли бачить очі знедолених, позбавлених дитинства, дітей. Мовчить, коли дурять і кривдять ближнього. Мовчить, коли нищать природу. Мовчить, коли втоптуються у болото найсвятіші речі.

А от одягнути вишиванку, бити себе у груди і бризкати слиною, розпинаючись про любов до України, це – будь-ласка. Охочих до цього багато. В основі поведінки лежить незнищений егоїзм, в кращому разі – груповий. «Після нас – хоч потоп». Людовік ХІV міг би пишатися своїми послідовниками на теренах обабіч Дніпра. «Я звільняю вас від такої химери, як совість», - ручкається з ним на тому світі Адольф Гітлер, зловтішаючись над долею українців, які зараз успішно нищать самих себе. «А совість, вона непідкупна». – співалося колись у одній солоденькій радянській міліцейській казці. Ага, непідкупна. Ще й як підкупна. Питання лише за ціною. Слова, винесені в заголовок, залишаються недосяжною, утопічною мрією. Коли вона настане, ота диктатура?

Ігор Дуда