Відомий вислів: «Разом з водою виплеснути з ночов дитину». У метафоричному сенсі це означає, що, позбуваючись старих, віджилих норм та уявлень, ми ненароком викидаємо і вельми цінні, життєво важливі речі. Ті, які потім доведеться з великими труднощами відновлювати.
Так, ми з полегшенням і навіть з насолодою викинули на смітник історію КПРС і усе інше, пов’язане з «керівною і спрямовуючою силою»; ми позбулися набридливої та отупляючої заідеологізованості усіх сфер життя, ідіотичних заліків з громадсько-політичної практики, насаджуваної згори нетерпимості до будь-якої думки, що розбігається з офіційно дозволеною. Можна б лише радіти з цього приводу, але… Але мені сьогодні чомусь пригадуються з ностальгійним смутком і колишні клуби за інтересами, і поетичні читання, і декади літератури й кіно, словом, усе те, що нині поросло диким бур’яном. Але ж природа, як відомо, не терпить порожнечі. На уламках колишньої культури й ідеології чомусь утверджується не нова національна ідеологія і культура, а розцвіли пишним буйноквіттям бездуховність, нігілізм і цинізм. Чому це відбувається? Найперше, що спадає на думку: вони життєздатніші й пристосованіші, ніж атрофічна, несформована державна політика (якщо така існує взагалі). Агресивний індивідуалізм, що зародився на початку 90-х років минулого століття, від того часу утвердився як панівна ідеологія в суспільстві, наростив м’язи і у своєрідному соціальному армреслінгу переконливо перемагає схожі на комариний писк заклики до альтруїзму, єднання, утвердження національної духовності та інших чеснот.
Отож навряд чи варто дивуватися, що молоде покоління не лише «вибирає Pepsi» - воно в масі своїй з ледь прихованим презирством ставиться до шараварно-патріархальних цінностей, що їх йому доволі кволо й непереконливо намагаються прищепити нинішні глашатаї від національної культури й ідеології. Тому, мабуть, непереконливо, що самі не надто в них вірять і проголошують суто в силу формальних службових обов’язків. Як результат – маємо типовий і неминучий продукт так званого «виховання» у образі шелеп, що ліниво жують жуйку, бездумних очей і мізків, вихованих, у кращому випадку, на дешевій попсі. А армії педагогів, вихователів невже не прикро? Чи, хоча б, не шкода даремно витраченої власної праці? Мабуть, що ні, оскільки в нас найбільш актуальною є не проблема виховання майбутнього, а виживання нині сущого. Тут уже, даруйте, не до книг.