Ексгумація жертв Волинської трагедії: чи буде порозуміння України і Польщі?
У квітні цього року в Тернопільській області, на території колишнього села Пужники (воно існувало до 1949 року) мають розпочатися ексгумаційні роботи щодо жертв Волинської трагедії 1942–1944 років.
У серпні 2023 року дослідники польського фонду «Свобода і демократія» та української організації «Волинські старожитності» знайшли дві могили біля колишнього цвинтаря неіснуючого села. Тоді виявили 5 людських останків, наголосивши, що там ще є рештки.
Курінь Української повстанської армії атакував це село у ніч із 12 на 13 лютого 1945 року, коли вже була радянська влада і ці західні терени України були у складі СРСР.
У селі Пужники, як зазначають українські історики, відбувалося протистояння між УПА і Армією крайовою, що й призвело до трагедії.
Про історію села Пужники і чому саме з нього починають ексгумацію жертв Волинської трагедії, яку у Польщі називають «Волинською різаниною», «геноцидом» - у матеріалі Радіо "Свобода".
До колишнього села Пужники дороги немає. Ця місцевість розташована у Чортківському районі Тернопільської області, між містами Бучач і Коропець. Про колись заможне село нагадує хіба що старий цвинтар і каплиця Богородиці.
Пам'ять про це колись мальовниче подільське село бережуть його вихідці, які проживають у Польщі.
Пужники були засновані у XVIII столітті. І як розповідається на сайті, створеному переселенцями з Пужників, воно спершу було частиною містечка Бариш, що належало шляхтичам Потоцьким, а згодом Шавловським. Там мешкали польські римо-католики.
«Ці землі до першого поділу Польщі в 1772 році становили східну частину Руського воєводства, що мало назву Галичина, яка на сході межувала з Подільським воєводством. Від 1772 року до 1918 року були у межах імперії Габсбургів. Згідно з адміністраційним поділом цісарства, перебували тоді в межах новоутвореної провінції, офіційно названої Королівство Галичини і Лодомерії, в Станіславському циркулі, а після адміністраційної реформи 1867 року опинилися в Бучацькому повіті», – зазначено на сайті puzniki.pl.
«Пужники були засновані як село, як слобода (різновид поселення-колонії – ред.). Воно було заселене вільною польською римо-католицькою шляхтою, яка, фактично, перетворилася у селян і мала свій шляхетський голос і герб. Пізніше вони себе гордо називали, що це був шляхетський закуток між Бучачем і Коропцем. Але, фактично, це було село, яке спеціально зробили як так звану слободу. Вони займалися сільським господарством», ‒ говорить український історик Микола Посівнич.
На початку ХХ століття у цьому селі проживало близько 900 селян.
«Це було дуже національно свідоме село, шляхетське їхнє минуле, гонор, воно завжди було патріотичним, люди були націоналістично налаштовані. На цих теренах завжди виникали якісь бійки між польськими і українськими селами, певні розбірки. Восени 1918 року село опинилося в межах Західноукраїнської Народної Республіки. Коли була проголошена ЗУНР, тоді мало не дійшло до збройної відкритої боротьби», ‒ зауважує Микола Посівнич.
У 1939 році, як вказано на сайті села Пужники, там проживали 1040 осіб, з яких 98% були поляки, а решта ‒ українці.
«У роки Другої світової війни Пужники стали базою для польської Армії крайової (АК). Місцевий вчитель Мечислав Варунек на псевдо «Янек» організував тут дуже потужний підрозділ Армії крайової. І, фактично, вони були загрозою для навколишніх українських сіл. У вересні 1943 року датуємо перші напади озброєних українських загонів на це село, тоді були спалені 10 хат. Цей напад був через розташування у селі підрозділу АК», ‒ каже український історик Микола Посівнич.
Тобто, на цих територіях Поділля загострилось українсько-польське протистояння у другій половині 1943 року. У цей час відбувався жорстокий збройних конфлікт на Волині (Волинська, Рівненська і Шумський та Кременецький райони Тернопільщини).
У вересні 1943 року вояки з УПА напали на Пужники і спалили 10 будинків. Протягом грудня 1943-го – лютого 1944 років вояки АК із Пужників нападали на українців із сусідніх сіл, про що пише канадський дослідник українського походження Мирослав Іваник.
Влітку 1944 року на зміну німецькій владі вдруге на терени західних областей України прийшла радянська влада.
АК, НКВС, «стрибки»
У 20-му томі «Літопису УПА» у звіті УПА мовиться, що зі зміною влади, запровадженням радянського режиму:
«Для охорони українського населення перед більшовиками та поляками існують відділи та самооборонні кущі, яких на повіт припадає 3-5 кущ. Люди, які входять в склад боївок, є звичайно в більшості не військові, одначе добрі боєвики.
Сили, якими більшовики піддержують своє існування на тих теренах, складаються з НКВД, НКГБ, залізнодорожного НКВД, польської міліції, так званої «усмірітєльної рубахи», залоги військ НКВД для охорони важливих пунктів і адміністраційно терен поділений на райони, які безпосередньо підпорядковуються області. На кожний повіт припадає приблизно 3 райони. У кожному районі міститься НКВД та НКГБ в силі від 8-12 людей. Всі важливіші справи НКВД передає до НКГБ. При НКВД є зорганізована міліція (переважно з поляків) в якій начальником є енкаведисти. Крім цього є ще так звані «стрибки». Червоні старались зорганізувати в поодиноких селах станиці «стрибків». Одначе в українських селах їм цього не вдалось зробити, їх станиці є майже в чисто польських селах. Стан станиці є від 12-50 чол. Кількість станиць залежить від кількості польських 263 сіл».
Так розповідається про ці події у документах, які опубліковані в «Літописі УПА».
За словами Миколи Посівнича, на базі села Пужники було створено «істрєбітельний» загін, бійців якого називали «стрибками». Власне, при районних відділах НКВС радянські органи і створювали такі загони.
«Стрибки» були загрозою для навколишніх українських сіл. У ці «істрєбітєльні» батальйони увійшли поляки. Як використовували німці місцеве польське населення, так і радянська влада це робила і багато поляків перейшли в ці «істрєбітєльні» батальйони, служили в НКВС. Ці загони нападали на українські села. І недаремно курінь УПА «Сірі Вовки» під керівництвом Петра Хамчука (псевдо «Бистрий») ухвалив рішення про ліквідацію польського опорного пункту і ліквідацію Пужників, як загрозу для українського населення. Цей підрозділ УПА виконав це завдання і здійснив рейд щодо ліквідації опорної польської бази. Про ці події написано у «Літописі УПА» ще в 1989 році. У червні 1945 року більшість мешканців із Пужників двома ешелонами було відправлено у Польщу», ‒ каже історик Микола Посівнич.
У звітах УПА сказано:
«12.2.1945 р. курінь у складі сотень «Сірі Вовки» і «Чорноморців» під командуванням командира Бистрого зруйновано польсько-большевицький осередок Пужники, Коропецький р-н. Знищено кільканадцять большевицьких вислужників та спалено їхні забудування».
Свідчення очевидців
За спогадами очевидців тих подій, мешканців Пужників, які були переселені у Польщу, 11 лютого 1945 року в село приїхав високий чиновник Коропецького району зі ще двома посадовцями і міліціонерами. Вони провели перепис людей і наказали здати всю зброю, яку поляки мали. Посадовець заявив, «що полякам зброя вже не потрібна, тому що радянська влада гарантує безпеку і можуть спати спокійно, жодна банда більше не нападе».
А в ніч з 12 на 13 лютого 1945 року, коли змінювалась охорона села, Пужники були оточені і атаковані з кількох боків сотнею куреня УПА. Найбільше осіб загинуло в «Борковському рові», який пролягав через село, в якому були ями, які могли слугувати укриттям. Під час сутичок, як написано у спогадах селян, було вбито кілька десятків жінок і дітей, які були членами сімей бійців винищувального батальйону НКВС та польської самооборони, яких вояки УПА сприймали передовсім як учасників воюючої сторони.
Також зі спогадів дізнаємось, що цивільне населення, яке повідомили про напад, сховалося в оборонних будівлях, а дехто втік у ліс. Більшість будівель згоріла, загинули понад 70 людей. Через кілька днів поляки покинули село і перебрались в інші міста чи села.
Опівдні 13 лютого в село прибула радянська міліція з Коропця. Було здійснене переслідування нападників.
За спогадами місцевих мешканців Пужників, дві ями були заповнені тілами. Жертв поховали 13 лютого і на могилах поставили два хрести.
За різними даними, у Пужниках у ніч із 12 на 13 лютого 1945 року вояки УПА вбили від 50 до 90 осіб польської національності.
«На думку українських істориків, жертвами в Пужниках стали чоловіки, які були членами спершу АК, а потім так звані «стрибки». А вихідці з села Пужники мають список із 88 вбитих осіб, серед яких є жінки і діти. Буде ексгумація і доведуть, хто був убитий і якими методами, це і дасть відповідь», ‒ каже Роман Кабачій, історик, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні.
Напад на Пужники був здійснений після оголошеного «обміну населенням», коли українці з Закерзоння мали примусово покинути свої домівку і рідну землю, а поляки примусово мали забратись із земель міжвоєнної Польщі, які відійшли до СРСР, в Польську Народну Республіку.
Житель Пужників Віктор Данцевич у своїх споминах говорить про те, що українсько-польські відносини у цій місцевості на Тернопільщині розвивалися на тлі перманентного протистояння збройних формувань, з одного боку, АК, а з іншого боку, в другій половині 1943 року Української народної самооборони (УНС), а згодом УПА.
У червні 1945 року поляки з села Пужники, згідно з рішенням органів СРСР, були примусово виселені в Опольське воєводство (Польща). Натомість радянська влада у незруйновані будинки у Пужниках поселила українців, примусово виселених зі східних теренів Польщі. Але у 1949 році українців-переселенців, можливо лемків, бо їх багато переселили на Тернопільщину, виселили з Пужник і радянська влада ліквідувала село.
«Це було гарне місце для розташування військових підрозділів. А радянський режим боровся проти українського збройного підпілля і була така тенденція: всі хутори, менші села ліквідовувати і стерти з карти, щоб укрупнювати населені пункти, бо так легше контролювати, щоб вибити соціальну базу для УПА. Радянська влада події у Пужниках не розслідувала, не робила з того пропаганди. Як і мовчали про ці події у тодішній Польській Народній Республіці», ‒ каже історик Микола Посівнич.
Ексгумація і політика
Із 2019 року в Пужники почали приїжджати поляки, щоб вшанувати пам'ять загиблих.
Місце поховання убитих знайдено у 2023 році. Під час українсько-польських пошукових робіт виявлені 5 людських останків. Експерти говорять, що жертви були поховані у кілька рядів. За даними установи «Волинські старожитності», виявлено невеликого розміру могилу 4 на 4 метри посеред лісу, неподалік старого цвинтаря.
Питання історичного минулого, ексгумації жертв Волинської трагедії у Польщі перейшло у політичну площину, стало важливою темою під час виборчих перегонів.
У липні 2023 року колишнє село Пужники відвідав тодішній прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький, якраз у час передвиборчих перегонів.
Євродепутат і політик опозиційної парії «Право і справедливість» Міхал Дворчик (один із авторів постанови польського Сейму про встановлення 11 липня Національного дня пам'яті жертв геноциду, вчиненого українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої), ексголова канцелярії прем'єра Матеуша Моравецького, активно відстоював питання відновлення ексгумації у Пужниках, щоб цей процес розпочався з цього села.
Він повідомив, що роботами займатиметься фонд «Свобода і демократія» разом з експертами Поморського медичного університету, спеціалістами польського Інституту національної памʼяті та українськими археологами.
Ще у червні 2022 року Фонд подав заяву до відповідних українських органів влади щодо згоди на пошук польських жертв ОУН, УПА в місцевості Пужники, повідомив польський політик.
8 січня цього року Міністерство культури та стратегічних комунікацій України видало згоду на ексгумацію жертв у колишніх Пужниках.
10 січня прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск повідомив про це першим.
«Нарешті прорив. Є рішення про перші ексгумації польських жертв УПА. Дякую міністрам культури Польщі та України за хорошу співпрацю. Чекаємо на чергові рішення», – написав він в Х.
Заступником фонду «Свобода і демократія» є Мацей Данцевич, який координує пошукові роботи, він онук одного з мешканців села Пужники. Там мешкало багато селян із прізвищем Данцевич.
Вбитих мешканців Пужників у 1945 році відносять до жертв Волинської трагедії. Хоча події на Волині охоплюють, за визначенням істориків, 1942–1944 роки.
Як зазначає Роман Кабачій, «Слово «Волинь» засіло в історії, а потім в історіографії від пам’яті про 1943 рік, з якого для поляків усе почалось. Коли саме на теренах колишнього Волинського воєводства, а це Волинська, Рівненська і північ Тернопільської областей, переважало православне населення, була Волинь, як область. Але польсько-український конфлікт перекинувся після 1943 року далі. У Пужниках це 1945 рік, коли вже прийшла Червона армія. Терени контролювали совіти. Загалом польсько-український конфлікт існував на величезній території, теперішніх 5 областей України і південно-східної Польщі, який називаємо Закерзонням. Так само там у березні 1945 року були польські напади на українців і українцям кричали: «За Сян».
«Це один процес, який, як українська історіографія говорить, почався з 1942 року, від винищення української інтелігенції; а польські історики кажуть про сплановану акцію волинських відділів УПА і називають антипольською акцією. Пужники, вочевидь, можуть бути знаковими для поляків, бо у 1939 році там мешкали 98% поляків. Це було польське село від часу заснування. І показати, що це було досить пізно і етнічний конфлікт не вкладається у рамки Волині 1943 року», ‒ зауважує співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні Роман Кабачій.
Історик Микола Посівнич наголошує, що загиблі у Пужниках у 1945 році – це жертви українсько-польського збройного конфлікту. І таких місць було багато в Тернопільській і Львівській областях.
«Польські політики і вихідці з села підміняють поняття і роблять таку собі кон’юнктуру, бо, фактично, вони в контексті українсько-польського збройного конфлікту 1939–1947 років ніби хочуть показати себе жертвою і вдатися до такого грант наративу польського мучеництва, як Волинська трагедія, яку в Польщі називають Волинська різанина, в українській інтерпретації. Фактично, це робиться на догоду політичній ситуації і виборчій польській кампанії. З цієї істерії нагнітання історичної пам’яті між українцями і поляками в роки Другої світової війни найлегше заробити дивіденди і на цьому спекулювати.
У Пужниках – це жертви українсько-польського збройного конфлікту. На жаль, польська сторона спекулює такими моментами. Ця боротьби за померлих – це погана тенденція у польському істеблішменті, коли вони минуле проєктують на майбутнє. Це глухий кут українсько-польських майбутніх відносин», ‒ вважає історик Микола Посівнич.
Ексгумація дасть відповідь, хто став жертвами збройного нападу в лютому 1945 року у Пужниках.
Наприкінці січня у Львові заплановане друге засідання робочої групи з історичних питань у польсько-українських відносинах. Наразі обидві сторони ведуть діалог, уточнюючи списки та місця поховань жертв воєн і репресій. Про це йдеться у спільній заяві Києва та Варшави, яку опублікувало Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.
Перше засідання робочої групи відбулося у Львові в грудні 2024 року. Сторони обмінялися інформацією щодо місць, які, на думку кожної зі сторін, потребують першочергових пошукових та ексгумаційних робіт.
Галина Терещук, Радіо Свобода