Етюд з політичного дарвінізму

27.10.2014 11:46

Дитячі уподобання і захоплення нерідко згадуються в «дорослий» період життя. Згадуються завдяки несподіваним асоціаціям.

В улюбленій у дитинстві телепередачі «У світі тварин» часто зображувалася колоритна поведінка самців деяких приматів у період женихання чи при зазіханнях на чужу територію. Щоб привабити свою обраницю, ба, навіть сподобатися їй, самці набувають гордовитої постави, б’ють себе у волохаті груди й оглушливо ревуть, намагаючись перекричати суперників, наче переконують: «Я найкращий! Найсильніший! Зі мною ти будеш у повній безпеці й з набитим шлунком! Віддай мені перевагу! Обери саме мене!».

Стоп. Та оце саме «Обери мене!» ми ще вчора чули й бачили буквально на кожному кроці. І виражене оте нав’язливе прохання було не ритуальною поведінкою нашого людиноподібного прапращура, а в цілком цивілізований спосіб: через ЗМІ, лавину агітаційних матеріалів, публічні виступи, диспути, обдаровування молоімущих і нужденних найнеобхіднішими засобами існування…Форма впливу, звісно, змінилася, стала більш витонченою, однак зміст залишився таким же, який інстинктивно вкладає у свої ревища і пританцьовування отой самий примат-гомінід. Є все-таки щось глибоко аморальне і зневажливе до людської маси у цьому приваблюванні та заграванні з нею в шлюбний (даруйте, передвиборчий) період. Люди, які зробили це своєю професією, мають насамперед сподіватися на тотальний суспільний склероз. Бо ж як можна розраховувати на симпатію виборців після того, як їх стільки разів дурили, або ж, в кращому випадку, не спромоглися виконати обіцяне?

Наші волохаті родичі в цьому відношенні здаються чеснішими: ставши на чолі стада, вони таки дбають про свій, висловлюючись прийнятою термінологією, «електорат», ревно оберігають свою територію, добувають їжу... То, може, варто ввести за обов’язкове правило для кандидатів у народні обранці відвідини тропічних джунглів саме у шлюбний період тамтешніх мешканців? Для ознайомлення зі «стратегією» і «тактикою» залицяння, загравання; з тим, як віднадити конкурентів. А заразом – і для відстеження подальшої поведінки переможців після досягнення мети.

Я, звісно, не Чарлз Дарвін і не літературний батько Тарзана – Едгар Берроуз, але чомусь думаю, що представники нашої еліти знайшли б там чимало цікавого і повчального для себе.

Ігор Дуда