Фантазії творчої людини

Давно підмічено: ентузіазмом і самозреченням подвижників спритно користуються пройдисвіти. Натхненний і нерідко наївний ідеалізм не витримує змагання з приземленим і бруднуватим реалізмом.

Років двадцять тому під час чергового передвиборчого марафону (скільки їх було!) один шанований мною і нині вже покійний літератор дуже проникливо говорив про необхідність збереження і зміцнення української державності. Промовив він тоді, пригадую майже дослівно, й такі слова: «Головне – зберегти нашу державність, а потім, ми суворо спитаємо з наших правителів і змусимо їх дати звіт про те, як вони правили». Статус заходу і моя скромна роль на ньому не давали мені можливості запитати у шановного оратора, як саме він збирається «суворо спитати» з тих, хто згрупувався біля владного керма (а заразом – і корита) і нізащо не хоче віддалитися від нього. Сивочолий, збагачений різноплановим життєвим досвідом чоловік тоді висловив утопічну мрію, до якої ми з  того часу ні на крок не наблизилися – мрію про те, що у нас колись буде зріле громадянське суспільство і що воно зможе (у невизначеному майбутньому) контролювати владу. Якимось чином в ейфорії перших років незалежності був упущений, точніше, бездарно втрачений шанс забезпечити суспільний контроль за владою, прозорістю її рішень і дій. І ось тепер, на двадцять восьмому році незалежності у виступах різних очільників чуємо: «Ми розпочали важкі, але необхідні реформи!». Шановні, а ви, бува, не запізнилися з ними? Що ж ви робили раніше? І що це за механізм спадкоємності, коли команда кожного наступного правителя розпочинає свою діяльність із розчищення завалів, залишених «папєрєдніками»? Простий і, здавалося б, гранично зрозумілий для нормального демократичного соціуму принцип відповідальності влади перед народом, її  суворої підзвітності, а головне – реальної  можливості виборців висловити недовіру і відкликати тих, кого вони наділили владними повноваженнями і хто виявив нездатність застосувати їх належним чином - у нашій химерній мішанині з пост-радянських залишкових явищ і відворотних реалій кланово-олігархічного капіталізму помітно пробуксовує. Від першого ми  беремо  незнищенну звичку жити «на халяву», від другого – тваринне бажання урвати, поки є нагода, якнайбільше. Навіть більше, ніж може переварити шлунок і, звичайно ж, на шкоду іншим. Тим більше, що атмосфера у суспільстві дуже навіть цьому сприяє.  Саме тут коріняться і практика грабіжницьких поборів за найнікчемніші довідки у різних установах,  і повсякденне й повсюдне нехтування людськими правами, і дике бажання дорватися до влади, щоб чинити що заманеться. Ну, а  якщо хтось колись за це спитає? Віриться в це якось слабкувато і радше  здається фантазією не позбавленої совісті творчої людини, своєрідною "маніловщину", що бере початок з "Мертвих душ" М.Гоголя, якого ми з росіяними, наче в перетягуванні каната, кожен щосили тягнемо на свій бік. Згадав класика не даремно - саме сьогодні 1 квітня  - 210 річниця його народження. Мав би, ой мав би нині Микола Васильович достатньо матеріалу і для новітніх "Мертвих душ", і для "Ревізора", і про те, як "посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем", і, звісно ж для "Записок божевільного".

Ігор Дуда