Фасад і задвірок

22.06.2015 22:50

Cвого часу на весь тодішній СРСР прогриміла повість Юрія Полякова «Сто днів до наказу», яка правдиво розповідала про дикі порядки й звичаї у радянській армії. «Несокрушимая и легендарная» раптом постала в такому несподіваному і непривабливому світлі, що багатьох це просто шокувало.

Пригадую, виступаючи у популярній у ті часи програмі «Взгляд», Ю. Поляков сказав, що його завжди дратувала величезна прірва між рекламно-показовим образом радянського солдата з білосніжною усмішкою і тим, що насправді відбувалося в армії. Сліпучий фасад із начищеними до блиску чобітьми, чіткими лініями на плацу й підфарбованою у зелений колір травою дуже контрастував із задвірками солдатських їдалень, героїчними «десантами» на будівництво генеральських дач, «дідівщиною»...

Ота розбіжність між «показушним» і реальним спостерігалася на кожному кроці. Більше того, вона визначала й свідомість людей, змушуючи їх думати одне, а говорити – інше. Позбутися цього ми не можемо дотепер. У цьому контексті мені запам'ятався один випадок. Святковий концерт у будинку культури видався на славу. Дівчата у національних костюмах викликали захоплення глядачів запальними танцями і дзвінкими голосами, від яких у багатьох набігали на очі сльози. Оплески, квіти…Під час перерви я подався блукати за лаштунками і несподівано наткнувся на кількох учасниць концерту, які спокійно курили й розмовляли між собою. Жінка з сигаретою в зубах – звична, на жаль, картина нашого часу (як на мене – ще гірша, ніж п’яний чоловік), але коли ця сигарета поєднана з віночком на голові, вишиванкою і чобітками, то видовище, скажу вам, ще те...Дурнуватий, мабуть, був у мене в той момент вигляд. Дівчата ж, окинувши мене холодно-байдужим поглядом, продовжували розмовляти, затягуючись сигаретами. На мою реакцію їм було просто начхати. Вони сумлінно виконали свою роботу і тепер відпочивали так, як вважали за потрібне. От тільки спецодяг, чи то пак, національні костюми, забули зняти. У мене ж від того часу виникла якась чудернацька аудіовізуальна асоціація. Чарівне «Ой летіли дикі гуси» наче хтось силоміць з’єднав з тендітними жіночими пальчиками, які граційно тримають сигарету. І порожніми, холодними очима.

І це – не єдиний приклад. Любо-дорого, приміром, бувало спостерігати колись, як на новорічному вогнику на місцевому телеканалі чокалися келихами рафіновані інтелігенти і сумнівні ділки, правоохоронці та їхні потенційні «клієнти»… І як одягнуті «під Канни» ведучі, щосили зображаючи невимушеність («і ми, Химко, люди!»), млосними голосами запитували їх, що збулося у році минулому і які плани на рік прийдешній. Все мало б свідчити про гармонію у громаді, якби не несло незнищенне тавро фальші й звички говорити не те, що думаєш, а що «годиться». А вже не за горами – чергове загострення соціального психозу, тобто чергові вибори чергової групи най-най-найдостойніших до місцевих рад. Чергова вакханалія демонстрації фальшивого фасаду і ретельного приховування того, що зазвичай ховають в глухому кутку на задвірку.

Ігор Дуда