Фразеологія окозамилювання

02.05.2015 13:21

Безсумнівні, здавалося б, істини з плином часу і за умови доступу до інформації, мають властивість піддаватися переоцінці.

З шкільних часів пам’ятаю позакласні виховні заходи, неодмінними учасниками яких були ветерани «великой отечественной». І практично у кожного з них у розповідях про бойове минуле у різних варіаціях звучали фрази про «фашистські полчища, які перли на нас», і про «переважаючі сили ворога», котрі довелося мужньо відбивати, і про «армади броньованих потвор», що сунули на наші позиції… Дитячий розум приймав усе сказане на віру. Пізніше, щоправда, почали з’являтися певні сумніви і виникати деякі запитання. Це ж скільки отим клятим фашистам треба було мати сил, полчищ і броньованих потвор, щоб на кожній ділянці фронту, якщо вірити почутим оповідкам, створювати чисельну перевагу? Адже воювали вони не лише проти наших героїв, а й на інших фронтах. І якщо тих супостатів справді було так багато і вони безперервно на нас сунули, то звідки взялося співвідношення бойових втрат червоної армії та вермахту, відповідно, 4,5:1? Адже втрати тих, що «сунуть», завжди більші, ніж тих, котрі обороняються… А «броньованих потвор», якщо такими вважати справді грізні «Тигри» і «Пантери», було вироблено за війну, відповідно, 1354 і 5976. Порівнювати ці цифри з кількістю випущених одних лише Т-34 (понад 84000) якось аж незручно. У світлі цих цифр мимоволі ставало зрозуміліше, хто воював числом, а хто – умінням.

Ці відкриття змушували надалі з обережністю ставитися до різноманітних пропагандистських пасток і вивертів. Отож коли говорилося про «національно-визвольні рухи», можна було майже не сумніватися, що йдеться про терористичні групи, створені не без допомоги Гавани чи Москви для дестабілізації ситуації в тому чи іншому регіоні світу. Коли на мітингах на заводах чи у колгоспах гнівні плакати «Руки геть!» вимагали від американців забратися звідкілясь, то можна було бути певним: туди налаштовується ступити ведмежою ногою «братньої допомоги» СРСР. Утримання величезної армії сором’язливо камуфлювалося туманно-розпливчастим поясненням «нам доводиться витрачати немалі кошти на оборону країни». Відчуваєте різницю між скромним «немалі кошти» і мільярдами нафтодоларів, які кидалися у ненажерливу пащеку ВПК? «Певне відставання від провідних капіталістичних країн у виробництві товарів народного споживання» на практиці означало кілометрові черги за найнеобхіднішими товарами, тотальний дефіцит і спецмагазини…

Нинішня ідеологічна машина (напевно, є така) теж не від того, щоб послуговуватися апробованим словоблуддям, в основі якого лежить намагання затушувати недоліки й випнути досягнення. Як, скажіть, інакше розцінювати заклики «вірити у щасливе майбутнє, незважаючи на нинішні труднощі», якими рясніють передсвяткові вітання можновладців різного рангу на передовицях слухняних, як колишня «Правда», газет? В яких одиницях фальші виміряти дешевий пафос близького до владного корита функціонера, який запевняє зібрання простолюду, що «ми з вами (?) обов’язково побудуємо сильну і заможну країну!»? Для себе він уже її точно побудував, то чому б тепер не понавішувати демагогічної локшини на дурнуваті вуха «лохів». «Важко нам, важко…,- причитає патріотична тітонька на екрані, - але не все так погано… вірмо, обов’язково вірмо…» Складається враження, що оте «важко» виникло через нашестя інопланетян, проти яких нам, українцям, треба дружно об’єднатися. А чи не краще поглянути в дзеркало і зізнатися, що те, що нам заважає, сидить у кожному з нас? Принаймні, спробувати це зробити. І почати вишкребувати оту гидоту з себе. Тоді, можливо, менше доведеться чути лицемірне «Нам пора для України жить!» з вуст тих, хто й так дуже добре «вміє жити».

Ігор Дуда