Генезис службового хамства

16.02.2015 11:23

«Він великий начальник і він – джентльмен. Ви часто стрічали такий феномен?», - ця епіграма Роберта Бернса мимоволі пригадалася мені, коли сидів у приймальні одного місцевого адміністративного князька.

Двері до кабінету пана начальника були прочинені, і звідти долинали звуки розмови. Раптом її спокійний перебіг обірвався і, наче бурхливий потік, полинули відбірні матюки. Очевидно, розгніваний шеф зривав злість на комусь із своїх підлеглих, не думаючи про те, що його тираду може чути хтось сторонній. Або ж йому було на це просто начхати. Чоловік, котрий сидів поруч зі мною, кашлянув у кулак. Я зніяковіло глянув на секретарку. У неї був такий вигляд, наче вона ось-ось збиралася залізти у шухляду або під стіл. Впіймавши мій збентежений погляд, вона ніяково усміхнулася, мовляв, що поробиш – нерви.

Нерви … Зрозуміло, державна служба вимагає від задіяних на ній людей значних витрат нервових клітин. За наших умов, коли часто не знаєш, у який бік крутити головою і чиї вказівки виконувати, цілком можливі різноманітні нервові казуси. А далі – уже за знайомою схемою, відомою ще з Шевченкового «генерального мордобітія». Пригадуєте? Зацідив старший у пику нижчому, той облизався, втерся, озирнувся і – в пику ще нижчому. Очевидно, з часів Кобзаря у стосунках в рамках службової ієрархії мало що змінилося. Більше того, образ жорсткого начальника, який сипав направо і наліво матюками, а то й давав волю кулакам, культивувався, як взірець відповідальності за доручену справу. Маршал Жуков, ідол комуно-шовіністичних ортодоксів, регулярно тицяв кулаком у зуби підлеглим генералам, не кажучи вже про те, що самовільно перестріляв безліч людей. І що? Добився того, що в самому центрі Москви стоїть його пам’ятник на коні із задертим хвостом. А американський генерал Паттон, який зопалу образив хворого солдата, постав перед військовим судом. Такі ось дві різні цивілізації. У зв’язку з цим постає питання: а чи не варто виписати однієї з підстав для люстрації оте саме банальне службове хамство? Незалежно від поглядів і партійної приналежності. Цікаво також, чи остерігаються нинішні начальники різних рангів, що їхні словесні експромти, мовлені в моменти гніву або ж надмірного розслаблення, може записати на диктофон … ну, нехай не майор Мельниченко, а, приміром, якийсь скромний офісний клерк Мельничук ? І тоді надбанням громадськості може стати не лише (який жах!) інформація про розмір бюста коханки, кількість випитого на черговому корпоративі або, знову ж таки, неповторні тюркські матюки, але й значно серйозніші речі.

Ігор Дуда