Хто примирить політичну еліту?

10.02.2016 13:25

Ніщо так не ілюструє теми, як наочний приклад. В тому числі й художній. Конкретно – кіношний.

Сцена з культового телефільму «Місце зустрічі змінити не можна». Бригада «сискарів» їде на розвалюсі-автобусі з гучною назвою «Фердінанд» на злодійську «малину». Несподівано спалахує запекла суперечка між досвідченим криміналістом-практиком Жегловим та новачком-ідеалістом Шараповим. Перший переконано доводить, що «злодій повинен сидіти в тюрмі» й що людям байдуже, яким чином його туди запроторять. Другий же, цілком у дусі вимог соцреалізму, обстоює необхідність неухильного дотримання норм закону. Сперечаються довго, кожен залишається при своїй думці. Сперечаються, доки «Фердінанд» не під’їде до «малини» і мудрий літній шофер не скаже: «Все, сперечальники, приїхали. Зараз вас там помирять». Серйозна розшукова робота, до того ж, пов’язана з ризиком, одразу ж відсунула на другий план усілякі морально-правові дискусії. Недавні опоненти тепер змушені діяти як одна згуртована команда.

Другий приклад – фільм «Апокаліпсис» Мела Гібсона, у якому розповідається про моторошні звичаї народності майя в доколумбову епоху. Протягом двох годин кровожерні тубільці трощать один одному черепи, виривають серця, відтинають голови, разять стрілами, влаштовують страшні пастки…Це триває до кінця стрічки, аж поки двоє переслідувачів не наздоганяють знесиленого головного героя на березі океану. Але замість того, щоб порішити його, застигають наче вкопані. Те, що вони бачать, вражає їх настільки, що вони забувають про свою жертву. Перед їхніми очима – величезні вітрильні кораблі конкістадорів і шлюпки з озброєними солдатами і місіонерами, що прямують до берега. Все, міжусобні тубільні побоїща тепер відійдуть на задній план – з-за океану з’явилися «миротворці», які вміло і остаточно «примирять» несвідомих аборигенів.

Оця безплідна дискусія між Жегловим і Шараповим і запеклі, аж до самовинищення, баталії мексиканських автохтонів перед лицем загрози, що невмолимо насувається, нагадує нинішні суперечки і чвари української політичної еліти. Пересічному обивателеві, напевно, дуже важко розібратися, на чиєму боці правда, адже давно відомо: найперше завдання диявола – переконати людей в тому, що він зовсім не диявол. Тому й ділок, що безнадійно загруз у всіляких темних оборудках, або ж політик, який вчергове довів власну профнепридатність, не соромляться виступати з гордо випнутими грудьми, натхненним блиском у очах і зі стандартним асортиментом заколисуюче-патріотичних (для плебсу) і гнівно-викривальних (для опонентів) фраз. Він і йому подібні наче забули, що на сході країни продовжується війна, і що з-за стін Кремля за ними зацікавлено і з щирою зловтіхою спостерігає відомий «миротворець», для якого сутички скорпіонів у нашому політичному слоїку – наче краплини життєдайного бальзаму на душу. І який не від того, щоб простягнути руку «братньої допомоги» тим, хто потребує. І ще більше тим, хто її зовсім не потребує – такі вже історичні традиції його країни. Проте іноді складається враження, що примирити наших політиків, змусити їх керуватися інтересами народу, а не власного політичного іміджу, не може навіть реальна загроза отої простягнутої «братньої руки».

Ігор Дуда