Тебе додому скоро привезуть
В труні закритій – ніби менше в тім скорботи…
В воєнкоматі десь нараду проведуть
І скажуть звично вже: «Ось знову йде… «двохсотий»
Ти завжди юним будеш - навіки,
Усміхнений і радісний на фото
Мене ж терзатиме, мов гострі шпичаки
Ятруча думка: хто ж з нас двох - «двохсотий»?
Я ніби й дихаю, спілкуюсь, їм, ходжу,
Але – зі злом мирюся, відступаю,
Мовчу, коли кричати треба, лиш бурчу,
Що кари на мерзотників немає
Невже життям назвати можна це?
Чи швидше – існуванням, як в рослини?
І скільки мають плюнути в лице
Щоб пригадати, що ти все-таки людина?
А ти в обличчя ворогу дививсь
І не боявся промосковської мерзоти,
І смерті не злякався, не схиливсь,
То хто, скажи, з нас двох тепер «двохсотий»?
Ігор Дуда