Ігор Дуда: Критична межа

25.03.2014 12:18

США - наймогутніша держава світу. Це – аксіома. Як же Америка, в якій, наче у величезному казані, варилися і варяться представники багатьох націй та рас, стала такою? І передусім – як сформувалася її військова міць? Адже заселяли цю країну переважно вигнанці з теренів матінки-Європи, авантюристи, маргінали, які втекли сюди від шибениці чи сокири ката, зрештою, просто знедолені невдахи в пошуках кращого життя... Як же вдалося з цих незліченних осколків створити могутню боєздатну армію, в якій, як відомо, діє чітка ієрархія, підпорядкування нижчого вищому, неухильне виконання наказів?

Відповідь очевидна і стара як світ: біда навчила. Нескінченні сутички з войовничими індіанцями, громадянська війна між Півднем та Північчю (пригадуєте „Віднесені вітром”?), відторгнення південних штатів від Мексики, війна з Іспанією за Панамський канал, - усе це (і не лише це) в кінцевому підсумку призвело до створення могутньої армії та флоту. Дали, звичайно, самовпевненим янкі по носі японці у грудні 1941-го у Перл-Харборі, покаравши за надмірну легковажність, але з цієї болісної невдачі були зроблені належні висновки. Війна у В’єтнамі особливої слави американським воякам не принесла, породивши у суспільстві „в’єтнамський синдром”, схожий на знайомий нам афганський. Проте статус військового у Сполучених Штатах був і залишається незмінно високим, бойові традиції дбайливо зберігаються і пропагуються, а професійна і добре вишколена армія озброєна за останнім словом новітніх технологій і забезпечена всім необхідним.

А що ж, запитаєте, у нас? А у нас колишній міністр оборони і колишній кандидат у Президенти неодноразово гордо заявляв, що лише за нього літаки літали, танки гарцювали на полігонах, хапуг і казнокрадів виганяли з армії протягом трьох(!) годин, а солдати змінили онучі на шкарпетки. Інший екс-міністр, генерал старого вишколу, підсміювався над цими заявами у козацькі вуса. А останній екс-міністр, який служив під началом головнокомандувача-пахана, як тепер з’ясувалося, довів боєздатність армії до рівня нижче плінтусу. Пілоти через брак пального вчилися літати...не літаючи (наше українське ноу-хау); танкісти та артилеристи з аналогічної причини не могли провести повноцінні навчання на полігоні; контрактники через вкрай убоге фінансове забезпечення масово залишали армію...І ось тепер, коли північний сусід ощирився на нас своєю нахабною міццю, ми можемо відповісти на неї лише закликами «зберігати витримку і не піддаватися на провокації». А що буде далі? Невже для створення армії, здатної ефективно захистити державу, потрібен збройний конфлікт, який би, наче лакмусовий папірець, висвітлив, чого ми варті як військова потуга?

Сказане вище стосується не лише збройних сил. Ми традиційно воліємо застосовувати легенькі заспокійливі та знеболюючі мікстури там, де вже конче необхідний хірургічний скальпель. Скільки крові ще має пролитися на наших автошляхах, щоб законодавці прийняли «драконівські» закони для наведення порядку на дорогах? А скільки ще треба спіймати на гарячому нечистих на руку чиновників, щоб хоча б обмежити (куди там викорінити!) корупцію? І як довго може обманювати політик, щоб йому перестали вірити? У кожній справі є критична межа, за якою кількісні зміни переходять у якісні. Тут можна погодитися з діалектичним матеріалізмом. Ще древні зауважили, що надлишок зла дає добро. Вочевидь, отого надлишку ми досі ще не досягли, якщо миримося з усім тим, що заважає нормально жити. Або ж – взагалі ставить під загрозу життя країни і її громадян.

Ігор Дуда