Книги Лесі Романчук розлітаються по всьому світу
Книги із серії "Не залишай" - це не тільки вечори захопливого читання, а й приємні спогади зі студентських років, коли доводилося везти цілу торбу нового тому для своїх львівських коліжанок.
- Чи не вважаєте досить тривалим періодом торування шляху до Росії вашої "Софії"?
- Коли починаєш усвідомлювати всі події, то розумієш, що все робиться вчасно. Російське суспільство десять років тому було зовсім іншим. Сьогодні росіяни категорично не сприймають нічого українського. Це цілеспрямована політика уряду, яка полягає у тому, аби переконати росіян у тому, що вони оточені ворогами і їхній єдиний шлях - боротися з ними. Насправді наші народи дуже різні. Росія - агресивна держава. В історії Російської імперії і Радянського Союзу нема жодного року, щоб не велися загарбницькі за суттю війни, які трактували як вітчизняні. Україна ж ні на кого не нападала і завжди стояла на межі азійського дикого поля і Європи упродовж 750 років. Своїми грудьми ми захищали пихату Європу, яка сьогодні зверхньо позирає, чи достойні ми бути в союзі з нею. З цього приводу великий Борис Олійник писав:
"Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учитинас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам недопече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла ізпечер".
Ми справді є представниками одного з найдавніших етносів. Нам 7500 років. Сьогодні усілякі анхели позирають на нас, наче ангели. І ми виглядаємо наче прохачі біля чиїхось воріт. Державо, моя люба, нікому ти не стаєш в ласку! Тільки тоді будуть з нами рахуватися, коли усвідомимо, що ми є самодостатньою нацією. Незважаючи на всі кризи і катастрофи, я до останнього віритиму у свою країну.
- Під час створення російської версії книги, мабуть, відбулося певне переусвідомлення і тексту, і реалій життя?
- Виявилося, що мова як тканина. З української мови можна пошити що завгодно -пелюшку для немовляти, сукенку для нареченої, кожух для батька та багато чого іншого, а з російської мови тільки солдатську шинель. Кожна моя з восьми книг, яку особисто переклала, вийшла на 20-30 сторінок більшою за український оригінал.
Для формулювання того, що у нас висловлюється одним словом або усталеним виразом, в російській потрібно пояснити у кількох рядках. Моя рідна мова - російська, оскільки саме нею почала розмовляти, перебуваючи у Колимі. Цією мовою читала з 5 років у лікарняних боксах. Починала з "Робінзона Крузо", а в 8 років не залишилося в бібліотеці жодної книги, яку б не прочитала. Російську мову знаю до найменших тонкощів, але саме мову Толстого і Тургенєва. До речі, в моїй поетичній збірці "На ноті "лю" є нота "ру". Це вірші російською мовою, які написала під час і після спілкування із російськомовними поетами з багатьох країн світу. Часто говорила їм, аби не знущалися над своєю мовою. Казала так: "Я, бандерівка, розставлю вам правильно коми, виправлю всі помилки"...
- Якою була реакція на такі слова?
- Дуже болісно реагували. Їх вражало те, що я, бандерівка, із Західної України. Навздогін говорила, що ми, бандерівці, саме такі. Ще один випадок трапився в липні минулого року в Росії на фестивалі у Вязніках Владімірської області. Захід був присвячений знаменитому поету Фатьянову, який написав такі відомі пісні, як "Соловьи", "Где же вы, друзья, однополчане",зокрема улюблену пісню мого батька "Три года ты мне снилась". На гала-концерті цього фестивалю було 7000 людей. Один із народних артистів Росії замість того, щоб виконувати пісню на належному вокальному рівні, ходив між рядами і піджартовував з глядачами. Мені це не сподобалося настільки, що тоді сказала: "Виконання цієї пісні у нашому бандерівському краї відрізняється тим, що під час її звучання наші люди слухають уважно і навіть встають, а у вас жартують. У нас ваш біль святіший, ніж ваш власний".
- Чи можна стати письменником, видавши лише одну книгу?
- Назвати себе можна як завгодно і ким завгодно. Термінологія не визначає справжнє покликання людини. Можна навіть мати квиток члена спілки письменників, але сьогодні твердо переконана у тому, що бути у лавах цієї спілки і бути письменником - це різні речі. Не питаю, що людина написала, зараз пишуть усі. Питаю, хто прочитав її книги, чи бачила вона черги за своїми творами. Чесно кажучи, я бачила черги за своєю книгою біля магазину "Джура". Минуло понад 10 років - і з'явилися нові видання. Досягла того, чого прагнула - в різних країнах світу (США, Австралії, Аргентині, Росії та інших) читають "Лицарів любові і надії", "Місто карликів"... Отримую багато листів від читачів. У своїх заробітчанських торбах люди розвозять по всьому світу мої книги. Бувало таке, що в Італії впізнавали мене по світлині у книзі. На одному з курортів одна українка розповіла, що у маленькому містечку під Неаполем наші заробітчани організували бібліотечку і кожна жінка, повертаючись з дому, повинна привезти з собою чергову мою книгу. Якщо говорять, що сьогодні довгих книг не пишуть, бо їх ніхто не читає, що сучасна література тяжіє до лаконізму, то завжди відповідаю, що деякі сучасні письменники тяжіють до лінивства. На кожну книгу є свій читач. Багато хто говорив, що, дочитуючи восьму книгу "Софії", відчували себе обікраденими, ніби втрачали близьку подругу, з якою розмовляли так довго і відверто. Я не сподівалася на це, просто писала таку книгу, яку самій було би цікаво читати.
Яніна Чайківська, Тернопіль вечірній