Коли перепросимо Віктора Федоровича?

21.09.2015 08:47

Останнім часом у політичних програмах, якими буквально кишить телеефір, нерідко можна почути оцінки на кшталт «Такого не було навіть за Януковича». Звучать вони у різних варіаціях: «Навіть за Януковича так не затискали опозицію», «За Януковича звинуваченим давали можливість висловитися на власний захист», «Навіть Янукович не дозволяв собі такого», «Якби Янукович зважився на таке, то позбувся б президентства ще задовго до лютого минулого року» і т. д. в тому ж дусі.

Політичний банкрут, яким півтора роки тому хіба що не лякали маленьких дітей і проти якого була спрямована загальна ненависть, нині постає якщо і не «білим і пухнастим», то принаймні меншим злом у порівнянні з тими, хто стоїть біля владного керма й визначає курс країни у бурхливому сьогоденні. Чи не єдине більш-менш поблажливе, так би мовити, паритетне для них порівняння - «Таке ж саме творилося і за Януковича». Не більше пощастило і нинішньому складу парламенту – його щось надто вже часто почали називати гіршим, ніж «папєрєдній». Усе це змушує згадати одвічну істину: все у цьому світі відносне. Казан політичних пристрастей закипає; вчорашні союзники ладні якщо й не перегризти горлянки один одному, то з насолодою начепити на недавнього соратника яскравий ярлик безпринципного і корисливого мерзотника. І ось уже завжди пасіонарна Юлія Володимирівна не залишає каменя на камені від економічної стратегії Арсенія Петровича (якщо така взагалі існує), геть забувши радісне «Юлєчка!», яким він вітав її звільнення з Качанівської колонії. Нинішній головний антигерой столичного політ бомонду одіозний Ігор Мосійчук ледь не з кулаками суне на свого начальника у київській міськраді й колишнього соратника по Майдану Віталія Кличка (смілива все-таки людина!). А кочівник телевізійними каналами Савік Шустер довго спостерігав за запеклою словесною баталією між «свободівцем» Андрієм Іллєнком та «народнофронтівцем» Антоном Геращенком, аж поки втомлено промовив: «Ви стояли разом на майдані й разом мріяли про шлях у Європу. Цією Європою і не пахне…».

Можна з великою ймовірністю припустити, що все це – бальзам на душу Віктора Федоровича. Звільнений від державних турбот і не маючи поряд вірної Анни Герман, котра виправляла його постійні культурологічні ляпи (Ахматова-Ахметова), він має можливість зайнятися самоосвітою. А, серед іншого, прочитати притчу Мао Цзедуна про мудру мавпу, яка сидить на дереві й дивиться, як під ним зійшлися у смертельному двобої два крокодили. Спостерігає й чекає, поки обидві рептилії не знесилять одна одну до такого ступеню, що їх можна буде без проблем добити. Можна також припустити, що «ростовський відлюдник» тримає наготові у гардеробі урочистий костюм, щоб постати у ньому перед посланцями з України, які, врешті-решт, перегризуться між собою вщент і з’являться до нього з уклінним проханням знову прийняти гетьманську булаву. Схилять у каятті голови й визнають, що усунули його від влади незаконно – точнісінько як про це говорить господар Кремля. Та мало що там можна припустити і нафантазувати…

Мені ж пригадується маленький плакат-малюнок, розклеєний на дверях державних установ в ті пам’ятні дні революції гідності. Він застерігав потенційних хабарників, що за їхніми діями пильно слідкують члени небесної сотні. Чи дієвим виявилося це застереження – судіть самі. Ніби й недавно це було, а здається – минула вічність…

Ігор Дуда