Людське і звіряче в людині

25.09.2016 14:48

Чого більше в нас, людях - людського чи все-таки звірячого? Однозначну відповідь, з огляду на деякі вчинки прямостоячих істот на двох ногах, дати нелегко. І такого буває намішано в оцьому Homo sapiens, що…

Свого часу Америку шокувала історія про одного юнака і його матір. Жінка успадкувала від померлого чоловіка чималий статок. Її син навчався у коледжі, студіював економіку, захоплювався конструюванням різних пристроїв. Останнє захоплення визначальним чином вплинуло на його долю. З часом хлопець почав виявляти інтерес до сімейних фінансових справ, просив матір дати йому змогу самому долучитися до різних оборудок. Матуся стримувала його ентузіазм, мовляв, ти вчися, а я тим часом даватиму лад сімейним статкам. Твій час обов’язково прийде, одного дня ти візьмеш у свої руки увесь родинний менеджмент, а я, впевнена у твоєму майбутньому, відійду в інший світ, де на мене чекає твій батько.

Однак люблячий син після не надто сильних душевних тортур вирішив прискорити зустріч неньки і татка у потойбіччі. Одного весняного дня, коли мати рейсом Panamerican відлітала у справах на інше узбережжя Штатів, він дав їй у дорогу кошичок, у якому під шматочками яблучного пирога лежав дбайливо упакований досить потужний вибуховий пристрій, сконструйований юним умільцем. У ту благословенну пору над Америкою ще не витала загроза повітряного тероризму, отож статечна дама і її поклажа не викликала жодних підозр. Провівши матір, хлопець подався в улюблений бар, де став очікувати теленовин. Раптом у його душу закрався тривожний сумнів: а що як він неправильно з’єднав контакти і все піде прахом… Та невдовзі схвильований голос диктора розвіяв усі його тривоги: вибух на борту авіалайнера забрав життя близько ста пасажирів, в тому числі й любої матусі.

Все ж, стати власником таткових мільйонів юному раціоналізатору-винахіднику не судилося. Всюдисущі нишпорки з ФБР рознюхали, що незадовго до авіакатастрофи наш вундеркінд активно цікавився процедурою оформлення спадщини, а заразом – терміном придатності деяких вибухових речовин. Співставивши ці дані, ефбеерівці трохи натиснули на невтішного сироту, й той «розколовся»… Суд присяжних одноголосно присудив убивці матері й майже сотні невинних людей електричний стілець.

Скажете : патологія, виродження? Не беруся судити, але й не хотілося б думати, що й для людського племені все так безнадійно.

Коли під час страшних землетрусів опускається темрява, на місці пошуково-рятувальних робіт, за єдиною командою, настає суцільна тиша. Абсолютна тиша. І тоді всі, хто на поверхні, як один, напружено прислухаються, чи не чути з моторошних руїн і завалів хоч якогось звуку, який би свідчив, що там ще б’ється чиєсь серце. А коли з-під руїн вивільняють живою дівчинку, усі навколо аплодують, як це було нещодавно в Італії. Це ми – люди.

Коли десятки суден з різних країн разом прямують у бурхливий шторм до місця, де тоне невеличкий пліт – і це ми, люди.

Коли юнак під снайперським обстрілом відтягує у безпечне місце пораненого – це також прояв людськості.

Коли маленька дівчинка кидається у вогонь, щоб врятувати немовля – в ній теж в повен ріст постає велич Людини.

Таких прикладів, на щастя, чимало.

То, може, не все ще для нас втрачено?

Ігор Дуда