Давно відомо, що мова – це діяльність духу й відображення культури народу.
Візьмемо, приміром, нашу милу звичку поцупити щось, що погано лежить. Мало того, що злодійкувата фантазія вигадає якесь безособове і зовсім не кримінальне визначення «у сумки (чемодана, парасольки, візка) виросли ноги» - то вона ще й додасть виправдальну мотивацію крадіжки: лежить, мовляв, чиясь річ – краще візьму я, аніж якийсь негідник потягне. Думаю, деякі особливості національного менталітету можна пояснити з точки зору психолінгвістики. Майже у стилі вправ шанованого мною Михаїла Задорнова. Приміром, ми кажемо «Він запхав руку в кишеню». Чию кишеню – свою чи роззяви на ринку, - фраза не уточнює. Цим ніби розмивається різниця між «моє» і «чуже». Аналогічна фраза англійською звучить так: «He put his hand into his pocket», тобто він запхав свою руку в свою кишеню. Можливо, сама мова в даному випадку привчає людину розрізняти своє і чуже? Над наведеним прикладом можна, зрештою, просто посміятися, а от наступний випадок наштовхує на серйозніші висновки. Під час однієї з прес-конференцій у норвезькому Осло хтось із наших спортивних журналістів забув у конференц-залі диктофон найновішої моделі, який йому видали в редакції з суворими застереженнями берегти як зіницю ока. Бідолаха не спав усю ніч, а вранці одразу ж, хоча й без особливої надії, подався до прес-центру. Якими ж були його здивування вкупі з шаленою радістю, коли він побачив свій диктофон на тому ж місці, де його напередодні залишив. «Ну що поробиш – не звикли там брати чуже», - так завершив він свій норвезький репортаж. То, може, оця архаїчна звичка таки бере початок із чіткого розрізнення у мові понять «моє» і «чуже»?
