На що сподівалися і що отримали
Пригадую, як гарно колись, на зламі епох, змальовувався новий тип людини, який мав прийти на зміну "гомо совєтікусу".
Він мав бути діловим, креативним, ініціативним, не затиснутим ідеологічними шорами - на відміну від продукту радянської епохи, у якого перелічені чесноти були відсутні як такі. А ще він мав передусім покладатися на власні енергію та розум, а не дивитися на державу як на доброго татуся чи матусю, які й подбають, і нагодують, і носа витруть... А для цього отой новий тип гуманоїда, що мав заселити благодатні землі обабіч Дніпра, мав передусім бути вільним. У думках і діях. І чим більше буде отаких вільних, тим краще. Стане їх багато - і Україна з її невичерпними природними ресурсами, чорноземами на заздрість всій Європі заживе так, що всі сюди їздитимуть дивитися і дивуватися...
Зараз, через 28 років після тих п'янких мрій, Європа справді дивується. Полячка з Варшави, з якою довелося декілька років тому спілкуватися у Залізному Порту, закотила очі догори, коли мова зайшла про наші дороги. "To masakra" (польською - різанина, бійня) - промовила вона, похитавши головою. Попередній Прем'єр-міністр Володимир Гройсман, щоправда, дотримувався дещо іншої думки, роз'їжджав країною й у супроводі почту намісників, які підтакували йому і дружно кивали головами; казав, що якщо ще й не все чудово, чарівна маркізо, то скоро неодмінно стане чудово. Чудово не стало, як не стало В. Гройсмана (в посадовому розумінні, звичайно). Та й Європу чомусь не поспішають брати завидки через наші фантастичні здобутки - вона, щонайбільше, лояльно ставиться до українських трудових емігрантів і надала безвізовий режим, яким ніяк не могла нахвалитися попередня владна верхівка. Але це – щось на кшталт надутої повітряної кульки, бо ж багато хто з українців, які ледве зводять кінці з кінцями, навряд чи не зможуть ним скористатися. От із відчуттям волі, розкомплексованості та ділової ініціативи, справді, стало легше - якщо під усім цим розуміти повну нерозбірливість у засобах, відсутність будь-яких моральних гальм і ненаситну зажерливість. А в умовах продажних і недієздатних державних органів та печерного рівня загальної культури уся перелічена гидота проявляється в усій своїй оголеності...
"Двадцять вісім років - це дуже мало в історичному вимірі - скаже якась патріотична і оптимістично налаштована душа, - он скільки років знадобилося Америці, щоб вийти на широкий шлях прогресу. Та й у тій же Європі далеко не все було і є гладко...".
Може, й справді 28 років - це дуже мало і за такий час неможливо очікувати (і вимагати) кардинальних змін. Але якщо збережуться, "законсервуються" нинішні тенденції розвитку (чи деградації?), а головне - нездоровий клімат у суспільстві, то й через 128 років ми успішно тупцюватимемо на місці, або ж рухатимемося... так, як повертався додому після отримання зарплати мій колишній сусід: крок вперед, крок вліво, крок направо, два кроки назад.
І так - поки не доплентався до своєї домівки...
Ігор Дуда