На війні як на війні...

Майже сімдесят три роки тому передсвітанкову тишу на території від Балтійського до Чорного моря розітнув зал тисяч гармат, гуркіт танків і гул бомбардувальників «люфтваффе». Розпочався новий етап Другої світової війни, за яким на довгі десятиліття  закріпилася назва Велика вітчизняна.

До  недавнього часу у нашій історичній свідомості усе було чітко і однозначно: Гітлер – агресор і окупант, а Радянський Союз – безневинна жертва віроломного нападу. Привідкриті архіви, а також доступ до альтернативних джерел інформації, однак, свідчать, що не все тут так просто і зрозуміло, як змальовувалося комуністичною  пропагандою. Зокрема, відомий розвідник-перебіжчик Віктор Суворов  аргументовано доводить, що удар Гітлера по СРСР був превентивним заходом у відповідь на величезну концентрацію радянських військ на кордоні з Німеччиною.

Сказане мною не має на меті зобразити Адольфа Гітлера ангелем-хранителем цивілізації від примари комунізму. Страшні злочини, скоєні нацистським режимом, вжахнули світ і створили єдиний планетарний фронт проти третього рейху і його нечисленних і не надто надійних союзників. Хоча починалося все для німців доволі сприятливо. Населення Західної України, Прибалтики зустрічало їх квітами. Надто свіжим ще був у пам’яті людей прихід «визволителів» зі Сходу, який обернувся для них незліченними стражданнями. Втім, ілюзії західноукраїнської політичної еліти щодо створення самостійної української держави відразу ж були розвіяні. Брутально і без зайвих церемоній. Гітлерівська верхівка мала твердий намір колонізувати Україну і з суто німецькою педантичністю втілювала його в життя. А для незгідних знайшлися місця в Заксенхаузені, Дахау та інших «санаторіях» подібного типу. Дуже швидко українці переконалися, що гітлерівський «новий порядок» практично нічим не відрізняється від більшовицького режиму. Народне невдоволення призвело до створення УПА і дедалі зростаючого опору окупантам.

Зізнаюся, мене завжди цікавило, якими були німецькі солдати у ставленні до простих українських селян. Невже так ревно дотримувалися доктрини про «вищу расу»? Не раз я розпитував про це у свого діда. З його розповідей виходило, що німці 1941-го і 1944-го років дуже різнилися між собою. Німці 1941-го – це висока культура у поводженні, запах хорошого мила і парфумів. Офіцер, який квартирував у хаті мого діда, пригощав дітей  мармеладом і шоколадом, а на Різдво поставив їм у хаті іграшкову ялинку, яку йому прислали з Німеччини. Коли моя бабця молилася, він навшпиньки виходив з кімнати. Його денщик, рудий Ганс, заприязнився з п’яничкою-сусідом і залюбки проводив бартерні операції з обміну консервів і сигарет на самогон.

Німці ж, які відступали через село у 1944 році, являли собою зовсім іншу картину. Брудні, неголені, обмотані закривавленими бинтами, вони, здавалося, були  люті на весь світ, і на очі їм краще було не потрапляти. Коли німецька частина вступала в село, хтось із засідки тяжко поранив єфрейтора. Німецький офіцер зібрав жителів села і повідомив, що якщо вояк помре, то кожен п’ятий чоловік з села буде розстріляний. Дві години фельдшер у хатині боровся за життя пораненого. Дві години перед хатою стояли заплакані жінки, очікуючи на вирішення долі своїх чоловіків. Нарешті з хати вийшов нахмурений фельдшер. Жінки заголосили ще сильніше. Офіцер підняв руку в рукавичці і щось різко скомандував. До нього підбіг підрозділ солдат. Через мить мали почати відраховувати кожного п’ятого, але... до офіцера підійшов сільський священик, який ще за Австро-Угорщини вчився у Відні і добре розмовляв по-німецьки. Він довго вмовляв офіцера, поки той не дав солдатам команду розійтися ...

А потім, у 1945-му, пішло через село червонозоряне воїнство, навантажене трофеями з Німеччини. Точнісінько як у Володимира Висоцького: «Пошла страна Ливония, сплошная чемодания ...». А слідом за ними знову потяглися ешелони в Сибір, де у вічній мерзлоті знайшли останній притулок тисячі й тисячі наших краян.. Це теж була війна. Без дотримання  усіляких Женевських і Гаазьких конвенцій, без жалю й милосердя.

Ігор Дуда