Гарну назву дали подіям в Україні півторарічної давнини: революція гідності. Звучить. Окриляє. Надихає. Вселяє віру і надію на те, що, нарешті, прийшов час торжества справедливості. Героям віддадуть належне, мерзотників покарають, а головне – звичайна людина зможе відчувати себе повноцінним і повноправним громадянином своєї країни.
Втім, я, здається, трохи переплутав граматичні часові форми. Варто було б сказати: окрилювало, надихало і вселяло віру вкупі з надією. Тепер цих шляхетних емоцій відчутно поменшало. Випарувалися. Зрештою, романтична ейфорія зазвичай скороминуча; сама по собі вона є малопродуктивною і здатна виконати лише функцію імпульсу, поштовху подальшим змінам. Судячи з нинішнього стану речей в країні: відчутного пробуксовування життєво важливих реформ, живучості старих суспільних болячок, взаємопоборювання політичної еліти та її зацикленості на самозбереженні, - цей імпульс виявився недостатнім. Занадто слабеньким для того, щоб зруйнувати вироблені десятиліттями схеми розподілу суспільного багатства на користь «обраних» і, відповідно, їхнього привілейованого становища. Згадаймо початок 90-х, незалежність, що впала з неба, масову ейфорію («Ось тепер заживемо!»). І поки наївні «лохи» тішилися тим, що «Москва нам більше не указ!», виспівували «А ми тую червону калину» і «Гей ви, козаченьки» і вистоювали на велелюдних і велеречивих зібраннях, більш метикуваті й спритні «браття-українці» швидко второпали, які можливості відкриває перед ними перехід до ринку вкупі з рахітичною слабкістю держави як інструменту регулювання і гаранта дотримання законності. Тим більше що первісні джунглі, які сором’язливо йменуються в нас демократією, надають позбавленим архаїчних моральних комплексів суб’єктам чудові можливості робити великі та дуже великі гроші не зовсім праведними або ж зовсім неправедними методами. Уявіть собі колишнього начальника-висуванця ще радянської епохи, владного і певного свого ексклюзивного становища, гарантованого партквитком з профілем Леніна на обкладинці. Згадали? Тепер доповніть зображення типовим «новим українцем», продуктом уже періоду так званої незалежності, збагаченого досвідом наперсточника і рекетира, з незмивним лексиконом і звичками тюремно-блатного середовища, а тепер – шанованого члена соціуму. Додайте кількома штрихами гордовиту поставу в міліцейському чи прокурорському мундирі, або ж у суддівській мантії – і отримаєте майже довершений триєдиний портрет. Поодинці ці типи сприймаються ізольовано, а от стулені докупи створюють пряму і явну загрозу для безсилої та покірної більшості суспільства. А поряд з ними й дивлячись на них підросла й «опірилася» нова бізнесово-політична генерація, яка сповна засвоїла встановлені й непорушні правила гри. Зрозуміли всі вони й інше: щоб не плисти безпорадно за течією обставин, треба цими обставинами керувати. З владного крісла. Сісти в нього самому, або ж посадити когось, хто слухняно виконуватиме волю господаря. Саме таким чином відбувалося і відбувається у нас формування «політичної еліти» чи то у стольному Києві, чи у нашому провінційному болоті.
Саме цим пояснюється масовий песимізм і зневіра людей у можливості змін на краще.
Саме тому значна частина освіченої молоді норовить чимскоріш дременути на Захід, де сподівається реалізувати себе – у рідній «неньці» соціальні ліфти практично наглухо заблоковані дрімучою корупцією та кумівством.
Саме тут, мабуть, варто шукати причину масового бажання ухилитися від мобілізації («А для кого я маю воювати – для олігархів?»). Ближче до осені почнеться новий період загострення соціально-політичної шизофренії у вигляді чергових виборів, і юрби спраглих до владного статусу ділків кинуться запевняти простолюд, що саме вони – най-най-най-най… Можливо, ви більш оптимістично налаштовані й вірите, що «не все так погано…»? Тоді заздрю вам, бо сам не вірю ні на крихту. Політикам. Урядовцям. Старим і новим. «Ідеологам» і «Господарникам». «Державникам». «Професійним патріотам». Тим, що у Києві і тим, що у Тернополі. Не дають вони, як і все наше сьогодення, жодних підстав для віри, а лише згадуються слова Марка Аврелія: «Тримайтеся! Буде ще гірше…»
