Олег Мартинюк: Сто днів Надала. Післямова

Гнітить інше – мінливість електоральних вподобань міщан за такий короткий проміжок часу. Від всепоглинаючої любові й захоплення до ненависті й повного неприйняття – відстань у сто днів. Здається мені, саме у цьому дисонансі криється відповідь на питання справедливості чи несправедливості оцінки діяльності мера. Занадто високо була піднята планка передвиборних обіцянок, занадто наївна була віра електорату у їх реалізацію. І то – негайну. Я свідомо вживаю термін електорат, а не якось інше. Я не хочу кривити душею і називаю речі своїми іменами. Особисто для мене, виборець й електорат – це дещо різні поняття. «Розжовувати» їх я не буду.

Електорату було обіцяне покращення життя вже сьогодні. Розвісивши вуха, електорат повірив. Хто винен? Ті, що обіцяли чи ті, хто в це повірив? Запитання риторичне і відповідь на нього лише одна – вина обопільна. Щоправда, електорат ніколи з цим не погодиться. Бо, виявляється, – він найбільш мудрий і на полову не купується. Це він так думає. Купується, ще й як і продається, до речі, не гірше. Тому, нічого спихати все на мера, слід і до себе придивитись.

Другий аспект проблеми. Інформаційне забезпечення діяльності міської влади. Перший раунд бою бездарно програний. Маючи, практично необмежені, можливості в інформаційному просторі – від газет й Інтернет - порталів до телебачення, міська влада не спромоглася виразно донести свої кроки до спраглого електорату. Якщо мені не зраджує пам'ять, щонайменше двох структурних підрозділів міської ради – це прямі функціональні обов’язки. Маю на увазі – відділ зв’язків з громадськістю та засобами масової інформації й патронатний відділ. Райдужні перспективи розвою міста – святий обов’язок управління стратегічного розвитку міста. Лише маючи таку потенційно потужну підтримку, програвати – недозволена розкіш.

Ось тут ми підібрались і до третього аспекту. Кадрового. Не буду «дражнити гусей» і не називатиму жодного прізвища. Та й, за великим рахунком, не у прізвищах справа. Справа у відповідності цих прізвищ займаним посадам. Навіть не йдеться, так би мовити, про місце сидіння, а радше, про усвідомлення мером доцільності такого сидіння саме цих прізвищ на тих місцях. Інколи від розстановки доданків може змінитись і сума. Бувають й такі чудеса. Очікувати, що самі достойники прийдуть і скажуть – не справляюсь, давайте я піду, - марна справа. Не для того вони «недоїдали й недосипали», щоб самим від теплих місць відмовлятись. Значить,слід допомогти тим, хто сумнівається. Так би мовити, дружньо підказати, а не зрозуміють, то й напрямок вказати. Інакше – біда. Біда всім. І мерові, і команді, і нам.

Програний раунд – це ще не програний бій. Інколи, щоб виграти бій варто у першому раунді побувати на помості. Головне, після цього зробити вірні висновки, виправити помилки, змінити тактику. Щоправда, міняти тренера вже запізно. Але для цього в нас є власна голова. Інколи корисно і її включати.

Якщо у мера буде розуміння цього – дуже добре. Якщо ж – ні, має шанс до третього не достояти.