Передвиборча боротьба: Ternopil version

У цю благословенну передвиборчу пору щодня можна знайти в поштовій скриньці купи агіток (шкода, немає календарів – чи не єдиної вартісної речі). А днями ощасливило читачів спеціальним рекламно-політичним випуском найпопулярніше (принаймні, за його версією) видання краю.

Мабуть, багато хто пригадує запеклу боротьбу за крісло міського голови Києва, яку вів у 1999 році Григорій Суркіс проти тодішнього мера Олександра Омельченка. Ніякими методами команда нинішнього віце-перезидента УЄФА не гребувала – в хід пішли й замовні статті, і спеціально змонтовані відеоролики, які виставляли опонента у смішному й жалюгідному світлі.  «Думай, киевлянин, думай!», - лунало тоді з екрана, доповнюючи відеоряд, у якому проводилася чітка паралель між Омельченком, котрий робив стійку на голові, і булгаковським Шариковим із «Собачого серця». «Я веду передвиборчу кампанію так, як вважаю за потрібне», - говорив тоді Г.Суркіс. А після програшу і тривалої судової тяжби махнув рукою на політичні амбіції, зосередившись на справах футбольних. Від цього його імідж в очах громадськості лише виграв.

Наших же місцевих ділків від політики так легко з наміченої стежки  не зіб’єш. Адже за нею видніються недоступні для простолюду хронічно депресивного регіону більш високий статус, можливість впливу на прийняття рішень, лоскотне відчуття причетності до містечкових бізнесово-політичних інтриг, врешті-решт, доступу до фінансової «годівниці». Це варте клопоту. Он і серед претендентів на крісло мера можна побачити ну дуже вже цікаві прізвища… Напевно, й олімпійський принцип «Головне – не перемога, а участь» може приносити певні дивіденди. А друковані ЗМІ, більш популярні серед активніших в плані голосування виборців старшого віку,  заповзялися, наче працелюбний дятел, регулярно довбати декого з кандидатів, щоб показати електорату, який він «хробачливий».  До цієї «святої» справи залучено  і небезвідомого діяча «місцевого розливу» з багаторічним досвідом шельмування (кого замовлять) або співання осанни (хто замовить). Маю однаковий рівень довіри (точніше – недовіри) до всіх кандидатів і мені абсолютно байдуже, хто з них посяде омріяне крісло, однак наполегливість, з якою ведеться інформаційна обробка електорату, наштовхує на певні думки. А взагалі складається враження, що в період перед виборами люди просто перемикають тумблер «порядність» в положення «виключено». «Перестань, чоловіче! – скорчить презирливу гримасу котрийсь фігурант місцевої бізнесово-кримінально-політичної хроніки, - спустися з небес на землю! До чого тут оті дурні балачки про  порядність, коли на кону такі ставки?!». Від усього цього просто нудить, і злість бере і на доморощених політиканів, і на «вмілих господарників», і на представників «бізнес-еліти», і на «кошових отаманів» і «полковників» з сумнівними оборудками і  чесними-пречесними патріотичними очима, і на наші «вільні» й «незаангажовані» ЗМІ, -  словом, всю оту брудну піну, що спливає на поверхню в казані передвиборчого варива, зібрану докупи непорушним принципом «Ти мені – я тобі».  А ще кортить всім їм всучити величезну дулю – точнісінько як вони це роблять після виборів…Втім, навряд чи цьому варто дивуватися. Ми залишаємося такими, як були, і ніщо нас не змінює. Може, я дещо перегинаю палку в провінційному самобичуванні, й подібне твориться в передвиборчу пору на всіх широтах і меридіанах? Може… А стосовно «Вірте мені!»… Пригадується коротенька східна притча: «Ти сказав один раз – я повірив тобі. Ти повторив – я засумнівався. Ти сказав втретє – я перестав тобі вірити».

Цікаво, в яких одиницях виміряти ступінь зневіри після десятикратного обману?

Ігор Дуда