Люди старшого покоління ні-ні та й згадують добрим словом колишні часи. Чого в цих спогадах більше – туги за власною молодістю чи за якоюсь стабільністю життєвого укладу, - не беруся судити, але такі настрої в суспільстві присутні. До згаданої якої-не-якої стабільності додав би також, як це не парадоксально звучить, більшу загальну совісливість людей а також почуття відповідальності. Нехай було воно часто, як мовиться, з-під палки, але таки було, і це особливо цінуєш сьогодні, коли щодня стикаєшся з кричущими антиподами: безвідповідальністю і зневагою до людських прав.
У зв’язку з цим мені пригадується випадок 30-річної давнини. Саме в цю літню пору я вирушив автівкою до Одеси. Десь у Кіровоградській області на міжміській дорозі раптом побачив перед собою суворий жезл інспектора ДАІ. Як виявилося, трохи перевищив швидкість. Дати інспектору «на лапу» мені, зізнаюся, і на думку не спало. Він, до його честі, теж не робив ніяких натяків щодо цього. Інспектор просто «по закону» вилучив талон з мого посвідчення водія, виписавши мені інший, тимчасовий. І пообіцяв, що протягом місяця талон буде мені повернуто.
Талон через обіцяний місяць я не отримав і вирішив діяти, не розмінюючись на дрібниці. Сів і написав скаргу тодішньому міністру внутрішніх справ СРСР Віталію Федорчуку. Суть справи виклав об’єктивно, наголосивши на тому, що обіцяний термін повернення талона порушено. Відіслав і став чекати розвитку подій. Вони не забарилися. Одного вересневого дня мені зателефонували на роботу. Вельми поважний голос запитав, чи не зміг би я заїхати у міськвідділ, щоб забрати свій водійський талон. Я відповів, що саме тепер цього зробити не можу через невідкладні справи на роботі. Трубка помовчала, а потім я почув: «Добре, до вас під’їдуть». Мене охопив легкий подив, який змінився на здивування середнього ступеню, коли через 15 хвилин під вікном моєї установи загальмувала легківка зі смугою на боці й маячком. А ще за хвилю я вже спілкувався з капітаном ДАІ. Він урочисто витягнув зі своєї папки мій талон, віддав його мені і попросив підтвердити підписом на якомусь бланку, що жодних претензій не маю. Я не став розпитувати його, чому раптом знявся такий шарварок. Мені все було зрозуміло: якийсь владний голос з далекої Москви гаркнув настільки солідно і ваговито, що місцева міліцейська машина забігала і закрутилася.
Чомусь сумніваюся, що нині, потрапивши у схожу ситуацію і звернувшись до якогось високого начальника у стольному Києві, я досяг би подібного результату. Численна чиновницька орда сприймає нинішню «волю» передусім як можливість дотримуватися правила «Не ми для людей, а люди для нас».
Коли ми здобули незалежність, то в шаленому натхненні та ейфорії випустили з поля зору той факт, що наша відповідальність відтепер повинна ґрунтуватися не на окрику з Москви, а на свідомості вільних людей. Випустили до такого ступеню, що свідомість досі грається з відповідальністю в дитячу гру «Наздожени мене!». Москва вже далеко; з Києвом значно легше можна «порєшать» і робити все, що заманеться… Починаєш розмірковувати над усім цим і мимоволі доходиш прикрого висновку, що відповідально діяти ми, українці, можемо лише з примусу і під страхом покарання. І що будь-яка подібність демократії одразу і надовго робить нас схожими на п’яну ватагу в корчмі. Або ж ще гірше – на телят, випущених з хліва на весняну травичку. Залишається чекати з надією, що колись зв'язок «свідомість – відповідальність» стане в нашому житті непорушним і визначальним.
