Мене завжди вабила історія. Отож хотілося б зараз пригадати не таку вже й давню і не всіма забуту минувшину. Разом з деякими її персонажами. Згадати… ну хоча б через призму боротьби за президентське крісло. Постаті тут були вельми колоритні, хоча нині згадка про них може видатися схожою на пропахле нафталіном старе пальто, випадково витягнуте з шафи.
Найперший, хто спадає на думку – це, звичайно ж, Леонід Кравчук. Заслужений майстер спорту у слаломі між краплинами дощу не раз демонстрував зразки політичного маневрування. Увійти у першу п’ятірку СДПУ(о) разом з Суркісом і Медведчуком? - Залюбки! Підтримати на президентських виборах недавнього запеклого опонента Кучму? - Будь ласка! Підставити дружнє плече Януковичу?- Теж без проблем. Зробити на схилі літ вишуканий реверанс у бік чарівної дами з косою? – Охоче! І виходить все це у Леоніда Макаровича навдивовижу природно, з доброю батьківською усмішкою. Звичка вправного шахіста прораховувати варіанти розвитку ситуації на декілька ходів вперед, хоча й не порятувала від прізвиська «Хитрий Лис», безумовно, добре прислуговувалася і прислуговується йому.
Фігура номер 2 – Євген Марчук. З-поміж усіх топ-політиків, з ким перетиналися мої журналістські стежки-доріжки, він, мабуть, справив найсильніше враження. На «брудершафт» з ним пити не довелося, але чокнутися чарками свого часу таки випала нагода. Миттєва реакція, аналітичний склад розуму, лаконічність і водночас афористичність мови, вміння завоювати аудиторію – все це було йому притаманне. Знаю, багато хто кривився, мовляв, типовий кадебіст з усіма його атрибутами. Та, попри всі гріхи КДБ, це все-таки не міліцейський відділок, де часто-густо сидять індивіди, не спотворені надмірним інтелектом. У відсутності інтелекту Марчука аж ніяк не звинуватиш. Досі пам’ятна його характеристика, дана Леоніду Кучмі: «Президент всіх нас опустив до свого рівня», з якою важко було не погодитися. Як важко не погодитися і з логікою рідких нині виступів Марчука на телебаченні.
Ще один призабутий претендент на президентську булаву – Олександр Ткаченко. Хоч він і входив разом з Марчуком у так звану «Канівську четвірку», порівнювати їх якось аж незручно. «По-дурному впертий» – таку характеристику дав йому мій дядько, котрий часто стикався з Ткаченком за часів роботи останнього на Тернопіллі. Слід сказати, що цю рису товариш Ткаченко сповна продемонстрував і на посаді голови Верховної Ради. Трохи страшнувато уявити, що було б, якби доля «ощасливила» Україну таким президентом.
Мабуть, мені таки бракує виховання, оскільки залишив даму насамкінець, але як же обійтися без Наталії Вітренко! Ким вона тільки не були на гострому українському народному язику! І конотопською відьмою, і мужиком у спідниці, і... А крім того – улюбленицею бабусь і дідусів, які живуть спогадами про комсомольську юність і дуже полюбляли пройтися на пролетарські свята вулицями з червоними стрічками і червоними
прапорами. За її гіпотетичного президентства, до якого вона дуже рвалася, очевидно, значно збільшився б контингент на уранових копальнях, куди, за задумом Вітренко, мали бути заслані Пинзеник і компанія. А вектор політики знову мав бути спрямований у щасливе майбутнє (чи архаїчне минуле?), де всі без винятку рівні.
Такі ось деякі персонажі політичного ретро. Їхній час безповоротно минув. За стіл серйозного політичного преферансу їх уже не запросять – хіба що прошепотіти щось на вухо діючим гравцям. На сцені великої політики виступають нові актори. Тепер їм належить запалювати своєю риторикою маси, які виявляють дивовижну властивість швидко забувати минуле. І десятки разів наступати на ті ж самі граблі.
