Поїздка в полудневу спеку в переповненому тролейбусі - заняття не з найприємніших. Тим більше - стоячи. І особливо, коли біля вас неординарні супутники.
Молода пара, яка стояла поруч, просто не могла не привернути увагу. Як зовнішнім виглядом, так і звуковим оформленням своєї присутності. Майже двометровий здоровань стояв, недбало спершись ліктями на поручні, випнувши максимально назад свою тильну частину так, що пасажирам поряд було доволі тіснувато. Розстебнута мало не до пупка сорочка, лоб висотою зо два пальці і важка відвисла щелепа свідчили, що «академійового» етикету хлопець не проходив, а на думку оточуючих йому начхати з височенної дзвіниці. Та це ще півбіди - водночас перекривленим ротом він цідив такі словесні «перли», що ставало просто ніяково. Втім, вразили мене не так зовнішність і лексикон чергового кандидата у «відморозки» (чи мало їх бачимо щодня?), як реакція його миловидної білявої супутниці. її очі випромінювали таку мрійливу радість, наче вона саме слухала концерт Моцарта або, принаймні, черговий шлягер «ВІА Гри». З усього було видно, що поведінка «кавалера» її не бентежить і не шокує, а є цілком звичною і природною.
Зізнаюся, хотілося в якийсь момент обірвати потік нецензурщини і втрутитися у цю ідилію, але, каюся, споконвічне українське «моя хата скраю» взяло гору. «Навряд чи цей недоумок щось зрозумів би. На таких, як він діють лише два аргументи - біль і страх. Як на тварин», - заспокоював я себе, виходячи з тролейбуса.
Не люблю я їздити в ньому. Особливо в літню спеку.
