Причини для одного розчарування

03.05.2017 13:39

Майже кожного з нас Росія останніх років розчарувала по-своєму. Від бойкоту наших сирів та інших продуктів, створення дрібних (і не дуже) капостей для українців, які живуть і працюють на просторах «необъятной» - і до захвату Криму та цинічної й нахабної агресії на сході. Усе це не минуло безслідно.

Футболіст А. Ярмоленко наперед заявляє, що в жодному випадку за ніякі гроші не перейде в російський клуб. Таку ж думку висловлює тренер «Зорі» Ю. Вернидуб, який вельми імпонує своєю патріотичною позицією. Знаю, що втратила багатьох українських шанувальників група «Любэ»; моя знайома, літня інтелігентна жіночка, не може пробачити улюбленому раніше В. Лановому (уродженцю села Стримба, що на Одещині) підписання листа на підтримку анексії Криму; сусід, який раніше полюбляв наспівувати пісні з репертуару Й. Кобзона, нині згадує свого недавнього кумира лише з додаванням нецензурних епітетів; колишній співкурсник з університету терпіти не може ще одного вірнопідданого пропутінського «підписанта» - уродженця Львова Л.Ярмольника, хоча колись захоплювався його експромтами у гумористичних програмах. Подібних прикладів можна нарахувати чимало. Це – плата російського ведмедя за те, що ледь протерши очі після зимової сплячки 2014 року, подався полювати далеко за межі своєї території. І вперто намагається облаштувати барлоги на нових землях.

У мене в цьому переліку є свій рядок, а саме: талановитий режисер, а нині – один з палких апологетів В. Путіна, любитель шахів, рулетки і куріння люльки Станіслав Говорухін. Об’єктивність і почуття вдячності як кіноглядача вимагають визнати, що часто згадую спів бородатого В.Висоцького під гітару у «Вертикалі» («Если друг оказался вдруг…»); його ж таки незабутні фрази і репліки з «Місце зустрічі змінити не можна» («Что ж тебе за это, талоны на усиленное питание давать?»). І, звичайно, легендарне і універсальне «для всех времен и народов» - «Вор должен сидеть в тюрьме!» А коли у «Ворошиловському стрільці» герой М.Ульянова пострілом з гвинтівки перетворив на криваве лахміття геніталії «мажорного» мерзотника, який познущався над його внучкою, я ладен був аплодувати стоячи.

Тим прикрішим було розчарування. Мовлена Говорухіним фраза «Когда Владимир Путин выходит к аудитории в Красноярске, Ханты-Мансийске или Кемерово, он видит восторженную любовь к себе» цілком вписалася б у атмосферу культу Сталіна. Одразу ж захотілося запитати: «Пане-товаришу (з огляду на його колишні комуністичні переконання) Говорухін, коли ви зараз курите фіміам ВВП і сприяєте насадженню його культу, то чи не суперечите ви образу комдива, створеному вами у вашому ж фільмі «Благословіть жінку»? Того самого, котрий не зміг витримати загрозливо-задушливої атмосфери періоду «великого

терору» і застрелився? І коли ви й далі дотримуєтеся максими, що «Вор должен сидеть в тюрьме!», то чи виключаєте ви повністю думку, що Владімір Путін колись таки вмоститься на лаві міжнародного трибуналу Гааги?

Все ж, нещодавно потрапило на очі ще одне висловлювання С. Говорухіна, яке трохи втішило. Йшлося у ньому про улюблену колись його серцю Одесу: «Одесситы заткнулись, испугались и сидят… И постепенно меняют свои взгляды. Зомбируются понемногу и рассказывают про москалей, которые воюют с Украиной». А ще він додав, що вже не поїде ні до Києва, ні до Харкова. Зізнаюся, дізнавшись таку думку однієї з культурно-ідеологічних «підпорок» Кремля, зрадів і за одеситів (зокрема, за їхню поведінку вчора, на відзначенні роковин сумних подій на Куликовому полі), і за Україну. Це означає, що перспектива утворення метастаз у вигляді усіляких ХНР і ОНР якщо й не зникла остаточно, то суттєво віддалилася, і що ракову пухлину «Новороссии» таки вдалося локалізувати в межах Донбасу. Спасибі хоча б за таку оцінку, Станіславе Сергійовичу. Попри ваші погляди і висловлювання останніх років, продовжую відчувати повагу до вас як до талановитого митця (передусім – за тих же Жеглова-Висоцького і пенсіонера з «Ворошиловського стрільця») і залюбки зустрівся б, щоб поспілкуватися саме в цій царині. Кажете, не приїдете ні до Києва, ні до Харкова? Ну, до Львова чи до Тернополя, думаю, тим більше… Та нічого – місце зустрічі, за бажання, змінити можна…

Ігор Дуда