Радість і смуток у житті часто йдуть поряд. Вчора минуло 16 років від дня смерті Валерія Лобановського; близькі, колишні вихованці й ті, хто з ним співпрацював, традиційно зібралися на Байковому кладовищі біля його могили, поклали квіти до пам'ятника біля стадіону його імені.
А сьогодні виповнюється 43 роки його першому міжнародному тріумфу. Саме цього дня, 14 травня 1975 р. "Динамо", здолавши у фінальному матчі угорський "Ференцварош" з рахунком 3:0, вибороло Кубок володарів кубків. Гра команди під керівництвом В.Лобановського і А.Базилевича буквально зачарувала тоді футбольну Європу, а прізвища її лідерів - Блохіна, Онищенка, Колотова, Вєрємєєва, Буряка, - на всі лади і з додаванням яскравих епітетів вимовлялися на різних мовах коментаторами. Варто зазначити, що не фінальний поєдинок був найскладнішим на шляху до Кубку - угорці доволі швидко второпали тоді, що справа їхня безнадійна і не надто пручалися. Куди важчою була півфінальна стадія, де киянам
протистояв потужний у ті часи голландський ПСВ з Ейндховена. Однак у першому матчі в Києві посланці батьківщини "тотального футболу" з прикрістю для себе переконалися, що "Динамо" не гірше за них засвоїло його принципи. Прозріння коштувало дорого: підопічні Лобановського добряче "поголили" команду, що представляла всесвітньовідомий бренд з виробництва електробритв Philips - 3:0. У матчі-відповіді ПСВ швиденько відквитав один гол і всіма силами притис "Динамо" до воріт. Найкритичніший момент ніби досі перед очима: форвард господарів Едстрем опинився практично перед порожніми воротами, залишалося лише тицькнути в них м'яч, але саме в ту мить захисник "Динамо" (і майбутній тренер збірної України)
Михайло Фоменко в якомусь неймовірному (і, що цікаво, абсолютно "чистому") підкаті зміг вибити м'яч. А потім був шедевральний гол ударом головою в падінні у виконанні Леоніда Буряка, після чого в голландців опустилися руки. А трохи пізніше, 14 травня, прийшов день такої бажаної для всіх нас перемоги. Перемоги, яка добряче приглушила наш одвічний "комплекс меншовартості" перед провідними футбольними державами, довівши, що здобуття єврокубків не є їхньою монополією. І хоча центральна спортивна преса тоді розповідала про "большую победу советского футбола", кожен український вболівальник розумів: це, передусім, наш, український успіх. В цьому і полягає одна з парадоксальних сторін величі В.Лобановського: не розмовляючи українською і не встрягаючи в жодні політичні дискусії, він фактично був яскравим провідником українського футбольного націоналізму й довгі-довгі роки викликав просто-таки зубний скрегіт у московського спортивного керівництва.