Реальна плата за фіктивну свободу

22.05.2018 10:33

Є приказка, яка точно відображає постійну невдоволеність людини обставинами: "Там добре, де нас нема". Її можна вжити не лише, так би мовити, в географічному сенсі, а й у часовому.

Якась романтична душа, приміром, мріє перенестися в епоху Середньовіччя, коли благородні лицарі билися на дуелях за прекрасних дам. І при тому ота сама душа не завдає собі клопоту подумати, що каналізації тоді не було, нечистоти виливалися просто на вулицю, а то й з вікон - на голови нещасних перехожих, та й уявлення гігієни в ту пору було, м'яко кажучи, досить специфічним... Так само і з більш близьким до нас минулим - ми подеколи схильні ідеалізувати його. Найголовніша причина цього - нас не дуже влаштовує, або ж зовсім не влаштовує сьогодення.

Чому була така масова ейфорія, поєднана з ідеалізованими мріями про майбутнє в кінці 80-х - на початку 90-х, коли СРСР вже на ладан дихав? Іншими словами - чому Союз не влаштовував людей?

Це була тоталітарна держава, де свобода окремо взятої людини (за винятком касти обраних) не бралася до уваги, а жорстко підпорядковувалася інтересам гранично ідеологізованої, заснованої на однопартійності державної машини;

Ота держава (від імені народу!) щедро фінансувала всіх за її кордонами, хто щойно зліз з пальми і заявив, що сповідує марксизм-ленінізм. Через те переважна більшість отого народу животіла на мізерну подачку у вигляді зарплати. А щоб оте животіння не дуже тиснуло на психіку, контакти із зовнішнім світом були максимально обмежені, а громадян країни заохочували почуватися щасливими від того, що вони позбавлені "виразок капіталізму";

Через це будь-який вияв не лише протестної, а й просто вільної думки жорстко контролювався і переслідувався різними засобами і методами: від шельмування і створення навколо "неблагонадійних" соціального вакууму - і до психушок та ваговитих термінів на безкрайніх просторах за Уралом.

Тому й не дивно, що народ в масі своїй щиро радів, коли усе це (і багато чого іншого) відходило у минуле. Попереду була жадана і омріяна свобода. З нею, за прогнозами ідеалістів-риночників - добробут і процвітання. Це все було лише питанням недалекого часу. Цікаво, чи бачили вони у найстрашніших снах, яким хаосом і беззаконням обернеться у нас процес приватизації, які найогидніші людські риси виповзуть при цьому назовні? Коли зараз, більш ніж через чверть століття чимало представників середнього і старшого покоління відчувають щось схоже на ностальгію за тими часами - це не лише суто психологічний фактор туги за молодістю, яку не повернеш. Тут діють і інші причини. Не хотілося б поставати в образі такого собі підстаркуватого буркуна, який, наче через ревматизм у погану погоду, нарікає на все нове. Безумовно, є цілий ряд кардинальних трансформацій, що змінили наше життя. Ми стали відкритими для решти світу й можемо вільно пересуватися ним. Можемо, в принципі, вільно висловлювати думку й обстоювати власні переконання. Можемо також вільно й без страху сповідувати віру своїх дідів і прадідів. Можемо використовувати не лише причесано-напудрені офіційні, а й альтернативні джерела інформації. Можемо, не криючись, розповідати анекдоти про наших правителів. Нас ніхто добровільно-примусово не зганяє на колективні зборища, де приймають гнівні звернення до США і НАТО з вимогою припинити втручання в справи Сирії чи КНДР.

Проте найважливіша, мабуть, відмінність - виникла нова форма власності. Цьому можна було б лише радіти, адже увесь цивілізований світ давно довів, що приватне - ефективніше, ніж безлико-загальнонародне, яке лише маскує всевладдя партноменклатури. Приватне - це змагання із конкурентами за ринок, це, в кінцевому підсумку, підвищення якісних стандартів і рівня життя. Що, здавалося б, ще треба? Тепер озирніться довкола й визначте, як оті, здавалося б, аксіоматичні постулати ринкової економіки діють у нас. До того ж, не слід закривати очі на те, що разом із новими майновими відносинами у суспільстві з’явився і новий людський тип - з’явилася нахабна пика на туго набитому мішку із здебільшого вкраденими, видуреними шахрайським способом або ж награбованими грішми. Це – соціальний (точніше – антисоціальний) тип, який діє за принципом «що хочу, те ворочу», органічно не здатний визнавати будь-яких юридичних заборон, релігійних чи моральних застережень. В неспокійні 90-ті він спеціалізувався на вибиванні (в прямому розумінні) боргів з непіддатливих підприємців і торгашів, а тепер став поважним бізнесменом, шанованим членом соціуму. Масштаби його стали ширшими: він уже думає не про те, як «наїхати» на якогось власника кіоску, а «рішає» серйозні земельні чи будівельні питання. Ось вам «новий українець» в усій красі, справжній герой нашого часу. Привілейований клас поза нормами закону й моралі, який звик жити, керуючись лише своїми дикими інстинктами.

Ще гірше те, що існує такий тип не на самоті. Його поява тягне за собою цілий шлейф усякої іншої гидоти: продажних політиків і місцевих чиновників, таких же продажних суддів, спритних адвокатів, здатних із майстерністю картярського шулера видати чорне за біле, прислужливих журналістів, ладних за ласий шматок обливати брудом або ж припасовувати ангельські крила, кому потрібно. Тягне дикі забави, яким позаздрили б Нерон і Калігула. Тягне зневіру в справедливість у чесних правоохоронців, не здатних змінити Систему; масовий песимізм і знервованість широких верств населення і вселяє ностальгійний сум за старими часами, коли тодішні «сильні світу цього» все-таки дотримувалися хоч якоїсь етики в рамках «партійної дисципліни» і хизуватися неправедно нажитими статками вважалося непристойним, а подеколи й каралося.

Цікаво, чи панування таких типів - неодмінна плата за так звану свободу? І якою реально є ота свобода у створеній ними атмосфері?

Ігор Дуда