Рикошет від серця
Надія обійшла уже з десяток магазинів і з кожним наступним дедалі більше пересвідчувалася, яка це нелегка справа – вибрати подарунок. Тим більше – для коханої людини. Може, сорочку? Та ні, теж уже повна шафа на всі випадки життя...
Подарунок Романові сподобався, його очі якось по-дитячому засяяли. Надю завжди тішила його щирість і безпосередність у виявленні почуттів.
- Дякую, сонечко,- радісно сказав Роман,-я давно хотів таку мати.
- От і чудово, защепи нею галстук.
- Знаєш, давай краще увечері, коли зберемося вдома.
- Ну, як знаєш,- Надя.
- Тоді до вечора?- він поправив її гривку, що спала на чоло, і ніжно поцілував. Потім поклав футлярчик з подарунком у внутрішню кишеню піджака і додав з усмішкою – бачиш, кладу біля серця. Відтак махнув Наді на прощання рукою і швидко пішов.
... Цілий вечір Надю щось тривожило, її серце ніби щось відчувало. Телефонний дзвінок, що розірвав тишу, змусив її здригнутися...
Роман знав, що вдома на нього чекають Надя і донька, і тому трохи нервував. Підійшов повний тролейбус. Трястися у ньому не хотілося, але нічого не вдієш. Став неподалік дверей і почав шукати у кишені гроші.
- Хлопці, то ви будете платити за проїзд?- звернулася кондукторка до двох молодиків, які голосно перемовлялися між собою.
- Слушай,.. да пошла ты…,- процідив крізь зуби один з хлопців,- сказано тебе – инвалиды. І він по-дурному зареготав, наче сказав щось дуже дотепне.
- Хлопці, платіть або виходьте,- продовжувала наполягати кондукторка
- Отстань, овца!-вигукнув на весь салон молодик і зневажливо махнув рукою.
Роман відчув, як у нього всередині все закипає. Вдавати глухонімого в таких випадках він органічно не міг, хоча й на підтримку інших пасажирів зараз не сподівався.
- Хлопці, не можна культурніше? -з вернувся він до двох лобуряк. Ті відразу ж повернулися до нього.
- Ты че, мужик? - звів брови нахабніший молодик. Його супутник мовчав, скрививши губи у презирливій посмішці.- Ты че, побазарить захотел? Ну пойдем, побазарим.
Троллейбус під’їжджав до зупинки. Молодики рушили до дверей, і вищий з них на ходу шарпнув Романа за руку.
- Ну что, пошли?
Роман скоріше машинально ступив слідом за ним. Перший з лобуряк уже вийшов, а другий, стоячи уже біля дверей, повернувся.
- А ты, мужик, молодец, смелый…На, получай! - раптом викрикнув він, і в його руці зблиснуло лезо ножа. Роман відчув, як його різонуло по ребрах і біцепсу, і відразу ж по тілу потекла тепла рідина. А ще через мить тролейбус розітнув переляканий жіночий крик...
Далі для Романа все було, наче у червонуватій імлі. Хтось із пасажирів викликав швидку, яка доправила його у травмпункт. З нього обережно скинули піджак, сорочку, зробили укол, довго обробляли і зашивали глибокий поріз на грудній клітці і руці.
- Ну, чоловіче, вважай, що народився ти в сорочці - сказав йому лікар, витерши піт з чола,- цілив він тобі просто в серце. Ось що тебе врятувало,- він показав на футлярчик із защіпкою, в якому зяяла вузька, схожа на щілину дірка.- Ніж попав просто у защіпку і від неї зрикошетив по руці. Якби не ота защіпка, певно робили б тобі зараз розтин у морзі. От, розвелося шпани...-хірург похитав головою,-стріляти їх треба.
... Ту защіпку, Надин подарунок, Роман носить постійно незалежно від того, чи вітряно надворі. А футлярчик від неї лежить у серванті, поруч із сервізом. Щоразу, коли Надя з донькою роблять генеральне прибирання, вони завжди залишають сервант наостанок.
- Мамо, навіщо тут ця порізана коробка?- запитує Настя,- вона тут негарно виглядає, давай її приберемо.
- Ні, донечко, нехай стоїть тут. Татові вона подобається.,- мовить Надя і, акуратно протерши футлярчик шматинкою, ставить на місце,- нехай стоїть…
Юрій Максимів