Спомин про малознайому особу

Коли трагічний випадок або ж чиясь зла воля вириває твого ближнього з життя, мимоволі здригаєшся і думаєш: «На його місці міг опинитися я». Така людська психологія. Потім з полегкістю подумаєш, що тобі пощастило. Цього разу пощастило, бо немає жодної гарантії, що пощастить завтра чи вже за наступним поворотом…

Я не був особисто знайомий з Анатолієм Жукінським; не довелося перетинатися з ним на офіційних заходах; так і не встиг  взяти у нього прогноз на футбольний матч. Але щоразу, коли бачив у місті цього імпозантного, підтягнутого чоловіка, мимоволі виникало бажання обсмикнути свій одяг, поправити галстук чи зачіску і пригадати, чи голився зранку. Він наче повертав у 60-ті роки, на сеанси «Фантомаса» в переповнених залах, елегантного Жана Маре у вишуканих костюмах і з такими ж вишуканими манерами. І сам здавався ніби «пересадженим» звідкілясь з Женеви чи Парижа на наш галичанський грунт. Мабуть, не зовсім природною є така «агротехніка», тому й трохи видавався пан Анатолій «білою вороною» на тлі численної чорної зграї. Чув, була якась темна історія з показовим затриманням у службовому кабінеті та обшуком, але де в ній правда, а де – комбінація на політичній шахівниці, розіграна «гросмейстерами» з Києва, в наших українських реаліях сторонній людині розібратися важко. А коли побачив його вже після тих подій, бездоганно вдягненого і  зовні по-джентльменськи незворушного, то зрозумів, що крізь цей важкий період у житті він пройшов з гідністю, притаманною справжньому чоловікові.

Чого вона йому коштувала – найкраще знало, напевно, лише його серце. Воно теж, як відомо, має свій ресурс…

Ігор Дуда