Спомин, що ятрить душу
Спогади, що приходять у новорічну ніч, не завжди бувають веселими, безжурними та іскристими як бенгальські вогні. Подеколи разом з ними в душу заповзає смуток...
- Добрий день, – холодно відповіла вона, звівши брови і дивлячись на мене через плече.
- Ну...як ти? –запитав я, щоб щось запитати, бо ще не оговтався від несподіваної зустрічі.
- Дякую, добре, –таким же холодним тоном відповіла вона, – пробач, у мене немає часу.
Ледь кивнувши, вона пішла, а я залишився стояти, дивлячись їй услід. Потім повернувся і поволі пішов далі.
Вперше я побачив її близько тридцяти років тому. Якось Валентина, моя співробітниця, прийшла на роботу з трирічним дівчатком. У маленької було хвилясте волосся кольору стиглої пшениці і зворушливі округлі щічки, які так і кортіло помацати руками. Дитя дивилося на мене насуплено, наче передбачаючи, яку роль я відіграю в її житті.
- Ну, і чиє це ведмежатко?– запитав я.
- Моє,– відповіла Валентина, – наше з Валерою.
Через рік Валера якось відійшов на задній план, і на авансцені з’явився я. Взагалі, слід сказати, що я вельми цінував свій холостяцький статус і доволі скептично ставився до можливості одруження, не кажучи вже про одруження на жінці з дитиною. Але у Валентини були очі неповторної краси, у яких можна було потонути, а фігура нагадувала порцелянову статуетку. Я й потонув у тих її очах. Мене не могло стримати ні її заміжжя, ні людський осуд..
- Слухай, навіщо тобі жінка з «причепом»? – запитував за чаркою мій давній приятель.
- З яким це причепом? – не зрозумів я.
- Ну як з яким? З дитиною, – пояснив він.
- А, ось ти про що...Нічого, якось вирішимо це питання.
Питання, слід сказати, вирішувалося нелегко. Під час наших прогулянок Катя дивилася на мене з-під лоба і трималася за мамину руку, наче боялася, що я її вкраду. Не допомагали ні даровані іграшки, ні кіндерсюрпризи...А коли я побачив, як вона з плачем кинулася на шию своєму батькові, який прийшов привітати її з днем народження, у мене всередині завирувала ціла буря почуттів: докори сумління, почуття вини і навіть заздрість. Я подумав раптом, що ніколи не стану для неї батьком...
Зрештою, вона так мене ніколи й не називала, хоча своїм подругам представляла саме так. Звала вона мене на ім’я, і я не заперечував. А одного дня, коли ми удвох сиділи на дивані й роздивлялися сімейний фотоальбом, Катя раптом з дитячою безпосередністю обійняла мене рукою за шию і почала щось жваво пояснювати. Цей її жест разом з таким милим дитячим щебетанням подіяли просто магічно, і я ледь втримався, щоб не пустити сльозу.
Період, що настав відтоді, був, напевно, найзмістовнішим і найщасливішим у моєму житті. Я раптом відчув себе відповідальним за маленьку істоту, яка жила поруч. Ми удвох часто ходили на прогулянки у парк, каталися на атракціонах, обоє зі сміхом випачкувалися клейкою солодкою ватою... Я намагався випереджати усі Катині бажання. Її, зокрема, дуже забавляло і смішило, як я грав з її однолітками у футбол, виглядаючи між ними точнісінько, як славнозвісний «дядя Стьопа». А ніч перед святом Миколая декілька років поспіль була для мене обов’язково безсонною – треба було тихенько прокрастися до Каті в кімнату і покласти біля ліжка подарунок. А вранці з цілком серйозним виглядом доводити, що це все він, святий Миколай. Та й під новорічною ялинкою вона теж несподівано знаходила те, що загадувала До певного часу Катя вірила в ці дива.
Починав і я вірити в те, що зовсім не обов’язково бути біологічним батьком дитини, головне – виховати її. Дівчинка зростала у мене на очах, і я радів, коли бачив, що вона переймає щось і від мене. Я заохочував її інтерес до тенісу, сам відвів у секцію; ми вдвох обговорювали прочитані книги і переглянуті фільми.
Втім, траплялися і серйозніші речі. Пригадую, як я декілька днів поспіль сидів у засідці в кущах, наче міліціонер, щоб впіймати хлопчаків, які чіплялися до неї дорогою зі школи. Також одного разу Катя прийшла зі школи заплаканою, з незадовільною оцінкою за твір з літератури, який я допомагав їй складати. Наступного дня я, озброєний творами М. Рильського, Ю. Дольд-Михайлика і стилістичним словником, пішов до школи і мав тривалу розмову з вчителькою, після чого Катин твір було «реабілітовано».
Я серцем відчував, як вона горнеться до мене, і для мене не було більшої радості, ніж коли я зустрічав її на вокзалі після канікул у родичів її рідного батька. Вона бігла назустріч і радісно кидалася мені на руки, і ми потім ніяк не могли з нею наговоритися...
- Тобі подобається ця пісня? – запитував я, слухаючи, як Микола Свидюк співає «Дівчинка-перлинка, золота краплинка...»
- Ні, – нахмурившись, відповідала Катя.
- Чому? – дивувався я, – це ж ніби про тебе...
Розлучилися ми з Валентиною несподівано, болісно і прикро. Я відчув себе гілкою, відтятою сокирою від стовбура. Гілка тоді засихає, людина ж часто просто спивається. Декілька років я буквально не «просихав». У нечасті світлі проміжки намагався зателефонувати і порозумітися з Катею, але від її слів віяло крижаним холодом. Здебільшого ж вона просто кидала трубку.
Вона подорослішала.
Потроху став оговтуватися і я, намагаючись стерти з пам’яті минуле. Подеколи це вдається, та іноді воно раптом підступає впритул. І тоді, зненацька озирнувшись, я бачу, як до мене біжить радісно усміхнена білява дівчинка і я підхоплюю її на руки.
Так само зненацька це видіння обривається. Залишається смуток.
Юрій Максимчук