Сповідь на вбивчу тему

05.02.2018 10:09

Медсестра встромила голку у вену на моїй руці, встановила маленьким коліщатком оптимальну швидкість крапання і, сказавши «Лежи спокійно», пішла. «Ну ось, ти вже тут цілком свій, до тебе усі звертаються на «ти»», - подумав я із сумовитою іронією. Це була перша моя відносно спокійна думка за останні декілька днів. Жах моторошних видінь в передсвітанкові часи поволі відійшов у минуле. Тремтіння в усьому тілі почало слабшати. Я заплющив очі, намагаючись дихати рівно і глибоко.

Навіть зараз, зазнавши стільки неприємностей через пристрасть до спиртного, втративши повагу багатьох людей, добряче вивалявшись в бруді, я не взявся б назвати алкоголь безумовним злом. Навпаки, свого часу здавалося, що невелика доза спиртного сприяє в роботі, зокрема, допомагає "розворушити" думку, знайти якесь оригінальне рішення і т.д. Однак проблема в тому, що з часом отієї "невеликої дози" стає замало і її доводиться збільшувати. Якийсь час мені вдавалося маскувати згубну звичку від оточуючих, і я навіть в душі по-дурному тішився з того, що люди не помічають мій стан. Та з кожним днем психологічний і фізіологічний ресурс організму зменшувався. Поступово кожен день без випивки став здаватися мені втраченим днем. Зранку мені необхідно було випити хоча б 150 грамів, щоб відчути себе в нормі. З алкоголем я прокидався, з ним же й засипав тяжким хмільним сном.

... До палати увійшов завідуючий відділенням. - Ти знаєш, - мовив він, - що у тебе рівень алкоголю в крові майже в три рази перевищував гранично допустимий? Теоретично тобі б зараз мали вже робити розтин, - він докірливо похитав головою і продовжив, - вийдеш звідси – постав у церкві свічку.

Я знову заплющив очі і почав із хаосу в голові вибудовувати більш-менш послідовний ланцюжок подій останніх днів.

Цей мій запій був особливо тяжким. Я тримав декілька пляшок біля ліжка щоб, прокинувшись, влити в себе нову дозу. А коли вчергове простяг руку до пляшки, то виявив, що вона порожня. Що ж тепер буде? Я насилу одягся і пішов до дверей. Та вони виявилися замкненими. Ключ я десь загубив. Що ж, доведеться стрибати з - балкона. Стрибок з висоти трьох метрів – не такий уже й великий подвиг. Головне – якнайшвидше дістатися до вокзалу. Там є те, що мені зараз найбільше потрібно. Там, у нічній кнайпі, продають горілку.

Далі все було, як у суцільній імлі. Я з кимось ручкався, обіймався, випивав. А потім, як водиться, з кимось зчепився на мосту. Закінчилося тим, що від сильного поштовху я полетів вниз східцями, рахуючи чолом, носом, підборіддям ... Втім, це ще був не найгірший варіант, оскільки мене цілком могли перекинути через перила, і я мав шанс відчути радість вільного падіння. Звівшись на ноги, провів рукою по обличчю і відчув на руці щось липке. Ага, кров... Ну то й що, що кров? Понишпоривши по кишенях, знайшов зім’ятих двадцять гривень. На сто грамів вистачить… Увійшовши до привокзальної забігайлівки, глянув у дзеркало і мимохіть відсахнувся. На мене дивилися каламутні очі, а з чола, носа, підборіддя стікали криваві патьоки. Я похапцем взяв склянку від бармена і перехилив її. Відтак підняв комір куртки і побрів до центру міста. Та не пройшов і сотні метрів, як наткнувся на патруль. Я почув, як лейтенант щось сказав по рації і зрозумів, що приємного мене чекає мало. В кращому випадку проведу ніч у коридорі відділку з його неповторними клозетними ароматами. Спожиті градуси додали мені рішучості, я миттєво проскочив між двома міліціонерами і кинувся бігти. Двоє помчали слідом за мною, але моє легкоатлетичне минуле прийшло мені на поміч, і я таки зміг відірватися від них. Я біг доти, доки, здавалось, серце от-от вискочить з грудей, а потім пірнув у кущі в парку. Сили остаточно залишили мене і я в знемозі ліг на землю, не відчуваючи холоду. Там мене і зморив тривожний поверхневий сон.

Прокинувся я, коли ледь-ледь займався світанок. Мене всього трясло як у пропасниці, на душі – тваринний страх. Переплетене гілля кущів видалося якимись потворними ручиськами, що простягалися до мене. «Треба встати і йти, - сказав я собі, - не можна цілий день тут пролежати». «А куди йти? – запитало моє друге «я». Кому ти потрібен». «Я ... я піду у наркодиспансер". «Що ж ти верзеш, дурню? – знову заговорила в мені ота, єхидна істота, - лежи вже краще тут». Я знову спробував підняти голову, але вона впала. Ну що ж, хай буде по-твоєму, лежатиму тут.

Раптом я згадав, як колись мій дядько, розітнувши кількома сильними гребками воду, підплив і підхопив мене, п’ятирічного хлопчиська, що вже з диким криком захлинався на глибині.

Я порачкував крізь кущі, обдираючи долоні і коліна, до просвіту, куди зазирав похмурий осінній світанок. Через декілька хвилин я вже хлюпав на обличчя холодною озерною водою, змиваючи бруд і засохлу кров.

Десь через півтори години я доплентався до наркодиспансера. Навмисно йшов манівцями, оминаючи центральну вулицю, щоб не лякати людей своєю фізіономією. А ще через півгодини я лежав під крапельницею. Медсестра встромила голку у вену на моїй руці і сказавши «Лежи спокійно», пішла. Тремтіння в усьому тілі почало слабшати. Я раптом відчув себе астронавтом, який повернувся на Землю із страшної подорожі в антисвіт. Я заплющив очі, намагаючись дихати рівно і глибоко…

Юрій Максимів