Стратити не можна помилувати?
Одним з найголовніших принципів утвердження справедливості є невідворотність кари за вчинене зло. Чим більше зло, тим суворішою повинна бути кара. Кримінальний кодекс кожної країни визначає тяжкість того чи іншого злочину й міру покарання за нього.
Жартувати на цю тему можна довго, але хотілося б звернутися до такої серйозної й злободенної теми, як смертна кара, яка, як відомо, у нас уже відмінена - ми ж бо цивілізовані… Торкнутися цього питання змусив недавній виступ Генсека ООН Пан Гі Муна, який «доживає» останні дні на цій посаді. Мабуть, бажаючи піти у відставку з ореолом святості, він закликав усі країни відмовитися від застосування смертної кари. Не забувши нагадати при цьому, що «людське життя є найбільшою абсолютною цінністю».
Ця фраза часто лунає з вуст різноманітних гуманістів з академічними званнями або ж у ризах духовних отців. ЇЇ квінтесенція: «Бог дав життя, і лише він наділений правом його відібрати». Коли чую подібні речі, в мене виникає сильне (хоча й нездійсненне) бажання відвести отих невиправних чоловіколюбців на судові процеси над найманими кілерами, звироднілими вбивцями чи ґвалтівниками – нехай вони там спробують переконати у своїй правоті вбитих горем родичів замордованих жертв. Боюся, що там їх, м’яко кажучи, не зрозуміють. Справді, подібні ідеї зручніше проголошувати з трибуни якогось гуманітарного симпозіуму, за столом респектабельного наукового диспуту чи з церковного амвона.
Ще з прадавніх часів примітивна людська правосвідомість виробила принцип, згідно з яким міра покарання повинна бути адекватна шкоді, заподіяній злочином. Це набуло форми біблійного постулату «око за око, зуб за зуб». Юридичною мовою ж це зветься Принципом таліону (лат. Lex talionis). Щиро кажучи, розуму важко зрозуміти і сприйняти, а сумлінню – змиритися з тим, як можна закликати дарувати життя невиправним душогубам, мотивуючи це «його найвищою цінністю». Вони ж бо зовсім не переймалися подібними думками і душевними терзаннями, коли вершили свої діяння. А тепер ось, після виявлених щодо них «гуманізму» та «милосердя» ще довго житимуть. Житимуть за рахунок законослухняних громадян і навіть у пристойніших умовах, ніж багато хто з них. Підраховано, наприклад, що у Росія на утримання одного довічно засудженого витрачається на місяць більш, ніж на зарплату вчителям. У нас, напевно, ситуація схожа. Одне це ставить під сумнів суворість довічного ув’язнення. А своєрідним плювком в обличчя усім псевдогуманістам може слугувати поведінка одного з організаторів терактів 11 вересня у Нью-Йорку. Йому реально «світила» смертна кара, але він отримав довічний термін і на радощах закричав: «Америко, я виграв, я ти програла!». Америка лише розвела руками. І дала зайвий привід говорити про те, що її доведена до ідіотизму відданість демократії рано чи пізно знищить її саму…
Ігор Дуда