Питання цивілізованого вигулу собак періодично виринає в ЗМІ – здебільшого тоді, коли від зубів чотирилапих «друзів» хтось відчутно постраждає. Відтак усе ніби затихає – до наступного нещасливого випадку.
Ранкова пробіжка у парку «Топільче» перетворилася для мене на почергові «дружні перемовини» з власниками трьох псів, яких вони вигулювали без повідка, не кажучи вже про намордник. Милі собачки були далеко не карликових розмірів; один з них – однозначно бійцівської породи, однак вільно бігали алеями парку - як неважко здогадатися, на превелику втіху людям, які йшли назустріч. Втім, їхнім господарям до цього не було ніякого діла. Ніби нормальні на вигляд люди, без видимих ознак кретинізму чи дегенерації. Але у відповідь на зауваження і прохання взяти пса на поводок чуєш : «Та він нічого не зробить!». Може, й справді не зробить, але це важко встановити, глянувши на доволі грізну морду величенького псюри. І претензії в даному випадку не до нього, а до його власника із свідомістю неандертальця. А ще - з вагомою домішкою типового українського безкультур’я й егоїзму. Свого часу міськрада нібито встановила спеціальні зони для вигулу собак. Встановила якось кволо, без особливої надії на те, що собаківники вигулюватимуть своїх улюбленців саме у межах відведених зон. А потім махнула рукою на власне розпорядження і вирішила, що вигулювати псів можна й поза «собачими зонами», але – з повідком і намордником. Цю поблажливість влади багато з господарів собак виконують наполовину, тобто так, як їм зручно: прогулюються зі своїми вірними друзями центральними алеями парку, але без повідка і намордника – маю на увазі, на собаці (хоча б з радістю одягнув ці прикраси на декого з власників). Нещодавно з’явилося повідомлення, що патрулювати міські парки будуть поліцейські на велосипедах. Це, начебто, мало б сприяти наведенню якогось порядку і в «собачому» питанні, але наразі чи то коліс до велосипедів немає, чи ланцюгів, чи помп, чи ще чогось …Тим часом алеями гідропарку продовжують гасати спущені з повідка «безбашенними» власниками чорні амстафи, ротвейлери і вівчарки, змушуючи перехожих боязко позирати на них і намагатися обійти. Ніби й звична річ для нашого життя – пересічні люди розплачуються за егоїзм своїх співгромадян і за нехлюйство та нерозпорядливість влади, - але від відчуття отої звичності легше не стає…
