Та хата, що скраю…

Нещодавно мені довелося мимоволі стати головним фігурантом дещо незвичного і досить цікавого з соціальної точки зору досліду. Випадково замкнений у квартирі свого знайомого, я раптом відчув щось схоже на напад клаустрофобії і мене нестерпно потягнуло на відкритий простір. Двері замкнені, отож залишалося вікно. Перший поверх, якихось три метри до землі… отож стрибок з вікна – не такий уже й великий подвиг. Рішення визріло миттєво. Я відчинив вікно навстіж, переліз через підвіконник і стрибнув вниз.

Я злодійкувато озирнувся, очікуючи на реакцію випадкових свідків, яких було не так уже й мало. Але удостоївся уваги лише літнього чоловіка з паличкою на протилежному тротуарі. Той скоса глянув на мене, похитав головою і пошкандибав далі. Якась закохана пара взагалі не подивилася в мій бік, дві жінки продовжували щось жваво обговорювати, а неслабенький на вигляд молодик зосереджено розмовляв по мобільному телефону. Звісно, в той момент я зовсім не заперечував проти такої неуваги до своєї персони. Не вистачало лише, щоб мене затримали перехожі й здали в поліцію. Втім, мої страхи були даремними – ніхто й не збирався цього робити. Ні в кого не виникло запитання, з якого б це доброго дива я серед білого дня вистрибнув з вікна. Не думаю, що люди дуже боялися – у моєму вигляді не було нічого загрозливого, в руках я не тримав чогось колюче-ріжучого. Ні, люди не злякалися – їм було просто глибоко байдуже. Поширений принцип «Моя хата скраю» виявив себе тут сповна. Не збираюся виступати в ролі обвинувача і далеко не впевнений, що на місці тих людей вчинив би по-іншому – просто констатую факт. Все ж наступного разу, коли доведеться раптом опинитися в подібній ситуації, варто бути обережнішим – ану раптом знайдеться якийсь соціально свідомий суб’єкт з активною громадянської позицією і захоче поцікавитися причиною моїх каскадерських вправ. Зрештою, чого не буває в житті…

Ігор Дуда