Історично так повелося, що ми у своїй провінції поклонялися не лише всьому «заграничному», а й нашому «столичному», яке завше вважалося чимось вищим за рангом. Тому на гастролі театру імені Франка сходилася вишукано вбрана місцева театральна публіка, яка вже крутила носом від вистав місцевих служителів Мельпомени; під час візитів київського «Динамо» на стадіоні й прилеглих вулицях яблуку не було де впасти; коли завітав у якості кандидата в президенти харизматичний Євген Марчук, то статечні місцеві дами-журналістки навипередки намагалися сфотографуватися з ним «під ручку»… «Столичне» традиційно вважалося чимось вищим – від київського торта і до заїжджого політичного «важковаговика»…
Не є у цьому переліку винятком і столичні журналісти. Вони ближче до епіцентру політичних подій, відповідно, краще поінформовані; мають за плечима стажування у солідних для провінційного вуха закордонних інституціях. Їхня аналітика, зазвичай, точна, аргументація переконлива… от тільки буває здатною переконати в дещо небажаному для авторів аспекті. Візьму для прикладу одного з «китів» вітчизняної журналістики - Юрія Макарова. Тим більше, що є привід: саме сьогодні, 24 квітня, у нього – день народження, з чим його й вітаю (щоправда, без його відома). Звернуся до нього крізь призму найгострішої нашої проблеми: масового зубожіння людей. Макаров, талановитий публіцист і витончений естет, останніми часами плідно обстоює право України йти своїм обраним шляхом, не оглядаючись на «північного сусіда» і попутно викидаючи на смітник усе пов’язане з ним в царині культури, мистецтва і т.д. Однак у одній з останніх публікацій в «Українському тижні», аналізуючи питання привабливості Росії для «певної частини українців переважно передпенсійного та пенсійного віку», він пише дослівно таке: «Ніде правди діти: нафтова рента є нафтова рента, крихти з панського столу тонким шаром покривають практично всю територію «однієї сьомої суходолу»… і розумному, спритному, рукатому «хохлу» прогодуватися тут часом легше, ніж на Батьківщині»… Читати таке отим 60 % українців, які нині перебувають за межею бідності, напевно, протипоказано – можуть виникнути «неправильні» думки… Зокрема, стосовно того, як «крихти з панського столу тонким шаром покривають практично всю територію «однієї сьомої суходолу», а тут, на набагато меншій території спільні зусилля влади та олігархів загнали оті сам 60% за межу бідності. А якщо додати до цього, що в сусідніх країнах (в тому числі й Росії) ліки дешевші, ніж у нас (завдяки демонополізації, а отже, деолігархізації фармацевтичної галузі), то оті думки вже можуть завести… страшно сказати куди. Цікаво також, скільки отаких «розумних, спритних і рукатих» нині заробляють на життя деінде, але не на теренах «неньки»? І тут доведеться добряче пошкрябати потилицю, думаючи, чи вона справді ненька все-таки зла мачуха? Справжній неньці ніби й не личить виштовхувати своїх дітей з хати й змушувати йти в пошуках кращої долі в далекі й не дуже далекі світи…
Наступного разу, напевно, візьму до рук збірку есеїстки Юрія Макарова – в цій царині порозумітися, можливо, буде легше…