"Тернопіль - це пуп землі" - каже колишня американка

Плекаючи свою «американську мрію» лише минулоріч 9 мільйонів українців пробували щастя у лотереї «Green card». Це означає, що майже п’ята частина (!) населення нашої країни хотіла б покинути її кордони і шукати кращої долі за океаном.

Як забути свій американський номер і почати нове життя на батьківщині; як у Штатах сприйняли Євромайдан і чому Тернопіль кращий, ніж спекотний Санкт-Петербург – про це у розповіді Ірини для «Тернопільської липи».

Якби я була сильнішою людиною, я б сказала «я залишаюсь в Україні»

 - Як ви опинилися у Флориді?

- Я емігрувала у 18 років. Вибору не було: мої батьки вже два роки були в Америці і я з нетерпінням чекала побачення з ними. Оскільки вони не планували повертатися, єдиний вихід був – поїхати туди. Можливо, якби я тоді була сильнішою людиною, я б сказала: «Я залишаюся в Україні».

- Перші акорди вашої «пісні емігранта» –  якими вони були? Яка насправді американська реальність?

- Коли ти приїжджаєш в Америку – ти ніхто. Тебе там, крім рідних, ніхто не чекає. Навчання коштувало 1,5 тисячі доларів за семестр. Це був величезний стрибок: від підвищеної стипендії, яку я отримувала у медучилищі в Хмельницькому, та певного соціального статусу – до 1,5 тисяч, які треба було заплатити! Найзвичайнісінькі підручники коштували по 60 доларів. Працювати доводилося на будь-яких роботах, аби оплатити навчання.

Перший рік я витратила на те, аби досконало вивчити англійську мову та підготуватися до тесту на отримання мед сестринської ліцензії. Тоді, на початку 90-х років мені радили, що на зарплату медсестри я проживу в Америці. Ще через два роки я-таки влаштувалася медсестрою на неповний робочий день, і через цілих 6 місяців зрозуміла, що це не моє.

 - У  вас не було бажання повернутися на батьківщину, чи може, ви приїжджали сюди?

- Я кожен Божий рік…  хотіла приїхати в Україну. Перші сім років не мала такої можливості – бо жила на студентській візі і це було ризиковано. Потім я зустріла свого чоловіка і 13 років ми прожили разом не маючи планів виїхати в Україну.

В Америці ніхто не живе – там всі працюють

 - Що ж тоді спонукало вас залишити рідних у Штатах і вернутися в Тернопіль?

-  Америка – це все моє доросле життя, кар’єра, а Тернопіль – дитинство і юність.  У мене була ностальгія за третьою школою, своїм дружнім класом, за тим, що я була жива і повна енергії. Мені хотілося все це повернути. В Америці ніхто не живе – там всі працюють. А тут я можу жити. У Тернополі я пережила своє друге народження. Коли я в червні приїхала в Тернопіль то за чотири години зібрала вісьмох своїх однокласників, які хотіли зі мною зустрітися. Якщо я вже забула свій американський номер – значить, я вже тернополянка. Зараз мене є якийсь досвід, яким я можу поділитися: розвіяти чиїсь ілюзії щодо Америки та допомогти, порадити, якщо хтось всерйоз наважився виїхати.

- Чи приваблива зараз у США ситуація для емігрантів?

- Зараз в Америці приваблива ситуація для емігрантів, але нелегально залишатися я не рекомендую нікому і ні за що. Мінімальна зарплата – це 10,5 доларів за годину. У Флориді, особливо у порівнянні з північними штатами зарплати – нижчі. Адже це штат пенсіонерів, куди ближче до океану з’їжджаються люди похилого віку. Вчителі в США отримують від 30 до 40 тисяч доларів у рік і на цю зарплату ти прожити не можеш: треба десь підробляти. Щоб витримати уроки треба приймати заспокійливі таблетки. Вчитель там не має ні поваги, ні зарплати. Багато українців накидаються на професію «медсестри». Ця робота дає заробіток: зарплата 40-50 тисяч в рік, але це стрес неймовірний.

Моя професія привела мене у сферу фармакологічних досліджень. Фармацевтична індустрія дуже прибуткова. Вони тобі платять за те, що у тебе немає життя. Ти не ночуєш вдома дві-три ночі щотижня, 60 годин в тиждень працюєш, постійно у відрядженнях. Мене мабуть, знав весь аеропорт. Я цю каторгу витримала сім років. Дійшло до того, що я почала дезорієнтуватися в аеропортах і готелях, я прокидалася і згадувала тільки дитинство.

 - Коли ви повернулися у Тернопіль, у вас не було шоку? Адже це зовсім не так країна, яку ви залишали у 90-х роках?

- Я помітила, наскільки Тернопіль змінився в гарну сторону. Тут є такі чудові заклади, як «Коза» і «Бункермуз» – все на дуже високому європейському рівні.

Я вважаю, що Тернопіль – це пуп Землі

 - Як ваш чоловік сприймає те, що ви – українка?

- Мій чоловік обожнював те, що я українка. Він вивчив кілька фраз та слів українською, які дуже вдало використовує. Наприклад, коли проходимо повз магазин парфумів, він скаже «це зайве», або «я не погоджуюся». На якійсь із американо-українських вечірок один колишній тернополянин, почувши мого чоловіка, сказав до свого друга: «Поглянь на цього українця, який розмовляє англійською без акценту». Мій чоловік двічі бував в Україні: ми зустріли справжній Новий Рік – з ялинкою і сніжинками – у Тернополі та ще через три роки провели незабутній тиждень у Львові. І звідти він не хотів виїжджати. І я – теж. Кілька років тому я думала, що Львів – це пуп Землі і більшого нічого можна не прагнути: українська музика, тістечка, кава, собори… Зараз я вважаю, що  Тернопіль – це пуп Землі.

- Яке ставлення американців до українців?

-  Американці ставляться до українців позитивно: як до досить інтелектуальних, освічених, культурних та працьовитих людей. Я думаю, що на першу роботу мене взяли не тільки тому, але й великою мірою тому, що я є українкою. Спершу мене дратувало, що якісь американські механіки могли мене запитувати: «Чи ти є «mail in bride» (тобто, українська чи російська дівчина, яку виписали по Інтернету американські чоловіки)?». Так, українські дівчата приваблюють американців, але багато американців не знають, де є Україна, і не знають, що не треба ставити артикль «the» – “the Ukraine”, бо вона одна на світі. Мені подобалося спілкуватися з професорами в університеті, бо вони дещо вищого інтелектуального рівня.

 - Чи ви намагалися пропагувати українську культуру в США?

- Я жила у містечку Санкт-Петербург, заснованому російським емігрантом з Санкт-Петербурга. Українців там у десятки разів менше, ніж у тому ж Чикаго. Я дуже поважаю сім’ю Сливки, які викладали українські танці при церкві. Але за відсутності української громади було складно щось організувати.

Головне – пережити зиму

 - Як сприймали в Америці Євромайдан у порівнянні з Помаранчевою революцією?

- Коли була Помаранчева революція, ми відчували піднесення, ентузіазм, надію. У львів’ян були портрети Ющенка в хаті, багато хто з них їхав у Вашингтон голосувати. А Майдан пригнічував. Від початку лютого всі були приковані до «Громадського телебачення». Це була дуже похмура ситуація. В моєї сестри був день народження 18 лютого, а це – день, коли почалися вбивства, тож більшість українців забули привітати мою сестру. Було дуже паскудно на душі, та всі ми розуміли причину. На людях не було обличчя, вони забували про своїх близьких. При церквах збирали кошти на Євромайдан, але куди вони йшли – я не знаю.

 - Ви створили на Фейсбуку групу «Українська краса проти Путіна» («Ukrainian beauty against Putin») і продовжуєте допомагати солдатам в АТО…

- З моєю подругою Галею Жук ми пішли біля Катедри пакувати продукти для АТО. І за цей день я відчула, що зробила більше, аніж будь-коли. Ми познайомилися там з хлопцем, здається, його звали Руслан, – він ці посилки мав везти на Схід. Ми разом фотографувалися для преси і він сказав: «Знаєте що, дівчата, я б краще залишися тут з вами». Потім Галя сказала мені, що він зник безвісти…

- Які у вас подальші плани?

- Я даю собі рік. Головне – це пережити зиму, бо після 21 року постійного літа у Флориді я дуже реагую на холод. Це «сhallenge»(виклик, випробування) для мене. Я намагаюся утримувати себе, даю уроки англійської. У моїх планах – спілкуватися з людьми, знаходити тернопільських майстринь, котрі роблять чудові прикраси для мене і шаленіти від Тернополя!

Спілкувалася Марія Богданович, Тернопільська липа