Тернопільські замальовки

Щоранку приблизно о пів на восьму я бачу, як він проходить повз вікна мого по­мешкання. Досить охайно вдягнений, чис­то виголений. Влітку й навесні в костюмі, в холодну пору явно не в секонд-хендівській куртці. В руці поліети­ленові пакети. Спокійно і поважно, не криючись, він простує до місця своєї роботи - двох сміттєвих ящиків, розташованих поблизу будинку. Підійшовши до них, елегантно одягає рукавичку і починає досліджувати їх вміст, Робить він це ретельно й мето­дично, наче слідчий на місці злочину. На обличчі вираз легкої гидливості. На лю­дей, що проходять повз нього, ніякої уваги не звертає. Чолов­ікові просто ніколи  зва­жати на на­вколишні дрібниці, у нього пильна робота. І ставить­ся він до неї відповідально.

Дослідивши вміст ящиків, він так само повагом рушає з напов­неними пакетами на­зад. Вихідних у ньо­го, як я помітив немає. На­впаки, су­бота і неділя більш врожайні на цікаві знахідки дні. Мені так здається. Запитати б у нього при нагоді, та... Якось незручно турбувати зайняту лю­дину.

Каскадер

Ще з дитинства я люблю цю тернопільську вуличку. Вона чимось нагадує Блюменштрассе, або ж Квіткову вулицю із легендарних «Сімнадцяти миттєвостей весни», якою крокував своєю неповторною ходою неуважний професор Плейшнер. Тернопільська «Блюменштрассе» така ж тиха й чиста, оточена старими будинками, нею завше приємно просто пройтися, помріяти...

Та цього разу прогулянки задля релаксації не вийшло.   Різкий стук віконної рами змусив різко задерти голову. Із розчиненого навстіж вікна на другому поверсі, наче кіношний каскадер, вистрибнув суб’єкт у насунутій на самі очі кепці. Грамотно згрупувавшись при приземленні, він одразу ж звівся на ноги і дременув у прохідний двір. Я і ще двоє перехожих буквально оторопіли від несподіванки. В ту ж мить з вікна почулося глухе гарчання. Глянувши вгору, я побачив величезного білого пса, який сперся лапами на підвіконня і пильно дивився вслід втікачеві. Аж тепер окремі фрагменти побаченого склалися у цілісну картину. Очевидно, злодій-«домушник» заліз у квартиру, не підозрюючи про присутність там чотириногого стража. Відтак, іншого виходу, як вистрибнути з вікна, у нього не залишалося. Що ж, на майбутнє, напевно, зробить висновки – ретельніше проводитиме попередню розвідку.

Війна і мир

Цілковита тиша у цій квартирі, здається, не настає ніколи. З раннього ранку до пізньої ночі звідти чути голосні перемовини, приправлені смаковитими матюками. Частенько звучання досягає, як кажуть музиканти, верхнього регістру. Тоді  в ролі вдячних слухачів виступає увесь під’їзд. Солідний чоловічий баритон з перемінним успіхом змагається з пронизливим жіночим вереском. На ранок наслідки діалогу стають помітними візуально. Вона, натягнувши шапочку й піднявши комір куртки, намагається приховати синці, що проступають крізь грим, а він, як і личить справжньому чоловікові, відкрито демонструє свіжі подряпини на обличчі. Зріст і комплекція у них приблизно однакова, отож «спаринг», мабуть, виходить майже рівний. Проміжок часу, коли їх обох або когось одного немає у квартирі можна означити народним «як святий хату перелетів». Тим більш дивно буває зрідка спостерігати, як вони, взявшись за руки і ніжно зазираючи одне одному в очі,  повертаються додому. Повертаються, щоб через короткий час розпочати наступний акт сімейної баталії.

Останній з могікан

Підглядати за кимось не дуже гречно, але, каюся, люблю іноді постежити, як він здійснює свій звичний, практично щоденний ритуал. Назвати це пияцтвом чи, ще гірше, опохмеленням, не повернеться язик. У його виконанні це виглядає саме як ритуал. Іде він, спираючись на паличку, але по тому, як тримає спину і по ході відчувається виправка колишнього військового. На грудях – орденська планка. Не звертаючи уваги ні на кого, ні з ким не вітаючись, простує до прилавка, бере стандартних сто грамів, відтак прямує до вільного столика. До когось із відвідувачів підсідає лише якщо немає незайнятого столика. Сівши, повагом розгортає згорток із нехитрою закускою – «тормозком». Далі випиває за всіма правилами, випрямивши спину й відставивши вбік лікоть, наче «обмиває» отримання чергової зірочки на погони. Неквапливо закусує. Якийсь час сидить, не вступаючи ні з ким у розмову. Та й розмовляти йому особливо ні з ким – серед завсідників забігайлівки його ровесників немає. Уже немає. Він – останній могіканин. Все. Денну програму виконано. Він встає і прямує до виходу. Все тією ж ходою, що видає колишнього військового.

Ігор Дуда