Тернополянам пропонують втекти від буденності в… морг
Режисер В’ячеслав Жила навчив "російських міщанок" мови Остапа Вишні.
Однак нова прем’єра спектаклю за однойменною драмою Антона Чехова «Три сестри» хоч і презентується як «ностальгія за щастям», насправді є такою собі втечею від буденності та сірості. Не дарма режисер-постановник вважає своїх «Сестер» прикладом сталкера братів Стругацьких (тобто уособленням людини, котра займається дослідженням небезпечних об'єктів і територій, пов'язаних із ризиком для здоров'я або життя).
Насамперед, чому драма стала «ностальгією за щастям»?
– «Ностальгія за щастям» – це не жанр, тому що жанр лишається жанром – це драма. Однак, зважаючи, що глядач вже не хоче дивитися драму, дирекція театру «викрутила» мені руки і сказала поміняти підзаголовок, – напівжартома погоджується режисер-постановник Тернопільського академічного драмтеатру імені Т. Шевченка В’ячеслав Жила. – У нас дуже потужна постановочна група – хореограф Анатолій Гончарик, дуже цікавий художник Мар’ян Савицький та одна з найкращих художників по костюмах Дар’я Зав’ялова. У виставі задіяли живий оркестр під орудою заслуженого діяча мистецтв України Михайла Віятика. До речі, присутність на сцені військового оркестру співзвучне з Тернополем, адже у нас є артилерійська дивізія. Втім, у сценографії ми не дотримуємось історичної епохи – лише загальні риси. Загалом оформлення зроблено досить графічно і трохи нагадує… морг. А от переклад тексту здійснив свого часу Остап Вишня.
– Але чому Ви взялися за постановку «Трьох сестер» із двозначною реплікою «В Москву, в Москву», а не, скажімо, більш актуальну «Чайку» або «Вишневий сад»?
– Так збіглося, що драма «Три сестри» виходить у час, коли у парламенті прийняли у першому читанні закон про мову. До того ж нещодавно з’явилось висловлювання нашого Міністра освіти, що українська мова взагалі не потрібна. Ці факти обурюють. В інших країнах президент прийняв би кардинальні заходи.
І в цей момент тернопільській драмтеатр ставить Чехова! Граючи виставу рідною українською державною мовою, ми подаємо приклад ставлення до російського автора, російської мови, російської культури. У цьому є політичний момент, ми надаємо гідний приклад.
Щодо Чехова, є автори, котрі належать усім. Таким є Антон Павлович Чехов. П’єси Антона Чехова ставляться на кращих світових сценах.
Та головне, що у репертуарі нашого театру «Трьох сестер» не було. Подача такого матеріалу неймовірно складна в акторському виконанні, бо це зовсім інша акторська школа, хоча кожен актор у глибині душі прагне попрацювати з драматургією такого рівня. Ми намагались опанувати такого автора, підтягти себе за волосся до найвищої драматургії світового рівня. Тому що актор, який зіграє Чехова, вже іншу драматургію гратиме в іншій якості. Тут вся професійна акторська техніка, вся акторська школа, всі набутки мають значення, тому що саме на Чехові славнозвісний Станіславський будував свою систему. Ця постановка робить честь не тільки нашому театру, а й області, бо ми взялись за постановку такої висококласної п’єси.
Твори вважають класичними не за географію чи політичною приналежністю, а через порушені проблеми. Розпач і розчарування Ірини (у виставі цю роль виконують Ольга Скала та Олена Складан) через кохання 100 років потому переживають дівчата у Галичині, Криму та на Черкащині. Або за кордоном, скажімо. У тій же Москві.
– Насамперед це стосується приватного життя інтелігенції, – продовжує В’ячеслав Миколайович. – Питання: хто у нас в державі сьогодні є елітою? Чим вона живе і куди йде? У чому бачимо національну ідею і чого прагнемо? Куди взагалі ведуть державу? Хто над нами буде панувати? Що захопить наше життя: духовність чи меркантильні інтереси? Невже гроші таки опанують всім і вся, чи наша духовність буде найвищою міркою в цьому житті? І всі ці питання персонажі Чехова проживають на сцені: вони страждають, люблять, чогось прагнуть, бо вони не всі однозначні. Мені закидають, що це дуже російська п’єса, бо наприкінці героїня каже: «В Москву, в Москву». Але цю репліку можна замінити на «У Берлін, Париж або Лондон». Немає значення, не в тому суть. Суть у нас: де ми шукаємо щастя. Я думаю: всі це зрозуміють, бо у виставі політики немає, є лише прагнення щастя.
– Це як виклик чи боротьба зі зашкарублим міщанством, – додає хореограф Анатолій Гончарик.
– При всій двозначності у даному випадку Москва у п’єсі не як символ столиці Росії, а як місто, де існує щастя. Це той самий приклад сталкера (людина, яка займається дослідженням небезпечних об'єктів і територій, пов'язаних з ризиком для здоров'я або життя - автор), – гарячкує В’ячеслав Жила. І вже спокійніше зауважує: – У спектаклі ви побачите зовсім інший рівень спілкування на сцені, а артистів – у новій якості. Це необхідно для нашої молодої трупи, адже у виставі тільки троє персонажів старшого віку, всі решта – молодь. Ми створили два акторські склади, на деякі ролі навіть призначено по троє акторів.
Зрештою, резонно зауважують у театрі, тернополяни не поїдуть у Москву подивитись одну з вистав А. Чехова. Вже наостанок пан В’ячеслав нагадав, що під час революції 1917-го солдатів водили дивитись саме «Трьох сестер» і поплакати над долею розчарованої дівчини.
– Сміх чи сльози – це цінніше, головне, щоб людина вміла співпереживати, – гарячкує В. Жила. – Чому ми ходимо до церкви? Там немає гасел, але там вчать співпереживати і думати про душу. А така людина – більший патріот, ніж той божевільний у «Народному Малахії» Куліша.
Отож лишається 23-24, 27 або 30 червня переглянути нову прем’єру – ностальгію за щастям у постановці заслуженого діяча мистецтв України В’ячеслава Жили, «Три сестри».
Жанна Попович, "Номер один"