Тернополянка судиться з міськрадою у Європейському суді з прав людини
25-річна Ірина (ім'я змінено – на її прохання) мусить постійно пити «золоті» пігулки – імуносупресанти. «Золоті», бо дуже дорогі (два роки тому місячна потреба вартувала 15 тисяч гривень, тепер ціна, звісно, виросла). Без імуносупресантів може статися відторгнення нирки.
- Здоров'я в нас обох вже нема... Після операції я втратила п'ятнадцять кілограмів. Тато теж дуже схуд. Насправді нирка – великий і тяжкий орган, хоч, здається, що і невеликий. Після видалення дуже западає грудна клітка.
Зараз тато не працює, інвалід третьої групи пожиттєво. Він втратив здоров'я заради мене. Але іншого виходу не було... З усіх моїй знайомих, яким пересаджено нирку, лише одній жінці пересадили чужу нирку – вона дочекалася своєї черги. Усім іншим дали орган родичі. Наше законодавство про трансплантологію фактично не залишає інших шансів, надія лише на сім'ю. Бо від чужої людини брати нирку заборонено, а органи від загиблих людей – це поодинокі випадки.
З того часу Ірина щодня у кілька прийомів жінка повинна ковтати жменю таблеток. З її слів, ці рятівні пігулки – страшна «хімія», гормони, які вбивчо впливають на печінку, інші органи, і доводиться лікуватися від побічних дій. Однак іншого виходу нема – без імуносупресантів вона почувається вкрай погано, відразу стрибає тиск, пришвидшується серцебиття, починається депресія.
Забезпечення імуносупресантами взяла на себе держава – відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року «Про впорядкування безоплатного та пільгового відпуску лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними категоріями захворювань». Ірині мали б безоплатно видавати в амбулаторних умовах препарати «Міфортік» та «Програф». Та насправді держава виконувала цей обов'язок незавжди, і люди (в області з такими потребами, як в Ірини, десятки хворих) переживали неабиякі потрясіння.
Врешті, Ірина звернулася до суду – заявила позов до усіх: Тернопільської міської ради, відділу охорони здоров'я та медичного забезпечення Тернопільської міської ради, Тернопільської обласної державної адміністрації, Кабінету міністрів України, держави України в особі Президента України, Міністерства охорони здоров'я України, головного управління охорони здоров'я Тернопільської облдержадміністрації, Тернопільської комунальної міської лікарні №2, Міністерства фінансів України. «Нехай з'ясовують між собою, хто винуватий», – так пояснювала. Вона вимагала стягнення моральної шкоди солідарно на суму 42 тисячі 500 гривень. Кожен день страждання без ліків жінка оцінила у 200 гривень.
У Тернопільському міськрайонному суді Ірині відмовили у задоволенні позову, мовляв, відсутність лікарських засобів спричинив дефіцит коштів державного, обласного та місцевого бюджетів, а тому ніхто не винен. Та апеляційний суд області став на бік жінки і присудив стягнути з міської ради Тернополя 10 тисяч гривень моральної шкоди. З поразкою перед жінкою-інвалідом першої групи міська управа не змирилася – звернулася до касаційної інстанції і...виграла. Тобто Феміда вирішила, що страждання Ірини – це суто її проблема.
Ірині допомогли в Українській Гельсінській спілці з прав людини – юристи Максим Щербатюк та Михайло Тарахкало склали заяву в інтересах жінки до Європейського суду з прав людини. Правники знають, що заяви у Страсбурзі розглядають по багато років – дехто чекає на рішення, наприклад, з 2005-го. А от справа тернополянки рухається стрімко – зараз триває процедура комунікації, тобто суд надав можливість урядові України висловити свою позицію. (Варто зауважити, що до комунікації доходять поодинокі справи.) Є велика вірогідність того, що цієї осені заявниця отримає рішення суду, і воно буде у її користь. Хтось же мусить захистити скривджену жінку?..
Як зараз поживає Ірина? Перебої з ліками тривають. У квітні не отримувала, у травні виділили на п'ять днів. Жінка знову гарячково набирала тернопільські та київські службові телефони... Але ось 12 червня видали їй один препарат у такій кількості, що вистачить на місяць, другий аж на три місяці. Тож заспокоїлася. Її пенсія складає 1300 гривень. Кожні три місяці мусить їхати в інститут Шалімова на обстеження. «Якщо колись більшість аналізів були безкоштовними, то тепер не зважають, що ти – інвалід першої групи. Платити треба за усе. За деякі аналізи доводиться викладати і по чотириста гривень», – розповіла Ірина. Втім, головне для неї, що останні обстеження засвідчили: її здоров'я покращується.
Ольга Кушнерик, invak.info