Традиції та звички

Похід у церкву по свячену воду вранці на Водохреще від певного часу став для мене своєрідним ритуалом. Хоча й не вкладаю в нього якогось особливого містично-релігійного смислу, однак сам процес наповнення посудини при світлі зір з неба й на пристойному морозі, серед людей, які мовчки очікують своєї черги до крана або ж стиха перемовляються, навіває думки про прадавні народні традиції, що передаються з покоління в покоління, спогади про своїх дідів і бабусь, словом, створює тиху й урочисту атмосферу свята. На якому немає місця для повсякденних прикрощів і пов'язаних з ними негативних емоцій: нервозності,  невдоволення,  злості...

- Ну, і чо ви пхаєтеся? - радше просичала, ніж промовила худорлява літня пані, - не видите, що люди стоять і чекають!?

- Та я нє... я нічо... я так просто - зробивши великі й наївні очі, відповів чолов'яга, - та я... тутки стояв...

Все ж він "так просто" таки протиснувся до крана і підставив під нього літрову банку. Масового протесту в черзі це не викликало - вочевидь, з огляду на урочистість самої процедури. Лише ота сама жіночка в літах щось стиха невдоволено буркотіла під ніс.

Наповнюю свою посудину й виходжу з території церкви, думаючи дорогою над тим, що в нашому народі більш живуче: дотримання давніх традицій вкупі з духовністю чи нерідко паскудні побутові звички? Період свят начебто спонукає зосередитися на першому. Воно б і годилося, але... оті самі звички навіть тепер додають у кутю з медом дещицю дьогтю...

Ігор Дуда