У пункт обігріву в Тернополі щодня приходить два десятки людей

11.02.2012 21:41

Поки шукала пункт обігріву у парку над ставом, добряче промерзла у своїй шубці і теплих чобітках. Він — майже на околиці парку. Співчуваю людям, які насправді шукають там порятунку від лютих морозів. Вже потім чергові і самі скажуть, що доцільніше було б розмістити його у більш примітному місці — скажімо, поблизу залізничного вокзалу чи автостанції.

Працює пункт обігріву у парку з 27 січня. Машина рятувальної служби з двома пересувними вагонами оснащена обігрівачами, столами, лавками, контейнерами для зберігання гарячого чаю, одноразовим посудом. Одночасно в ній можуть перебувати до десяти людей. Тут цілодобово чергують рятувальники служби МНС, а вдень — дві медсестри з Товариства Червоного Хреста. Можна не тільки зігрітися, а й перекусити канапкою й булочкою, напитися гарячого чаю, навіть переночувати.

— Щодня за допомогою звертається 20-25 людей, — каже рятувальник служби МНС пан Олег.

— Це здебільшого чоловіки різного віку, жінок менше, — додає пані Оксана, медсестра Товариства Червоного Хреста.

Сюди приходять не тільки люди, позбавлені даху над головою, а й ті, кому вже несила самому боротися із випробуваннями долі.

От, наприклад, пані Марія просить чаю для своєї онучки, яка лежить у лікарні. Жінка скаржиться, що її пенсії вистачає тільки на сплату комунальних послуг та деякі медикаменти.

— Я не маю що їсти, не маю цукру, щоб засолодити дитині чай, а вона так просить солодкого, — бідкається жінка.

Іван приїхав у Тернопіль чотири роки тому із Закарпаття. Тут живе з того, що на смітниках збирає метал. Про себе розповідає неохоче:

— Існую без прописки, без постійного місця проживання, наймаю квартиру, а у мене є ще дружина і діти, яких треба прогодувати. Сюди прийшов, щоб зігрітися, напитись гарячого чаю, перекусити і далі йти працювати.

Постійним жителем пункту обігріву є Віктор із Шумська. Коли тепло, чоловік ночує, де доведеться, а тепер має можливість у період сильних морозів не замерзнути десь у підвалі.

— Після смерті батьків, а потім і дружини, лишився один, як палець. Хата розвалюється, вдома робити нема що, тому подався в Тернопіль. Тут збираю пляшки з-під пива, шукаю, де дають безкоштовну їжу.

Про безхатченка Степана розповідають медсестри. Чоловік десять років гарував в Іспанії. Потім його депортували. В Україні ніхто не чекав на бідолаху із розпростертими обіймами. Батько все своє майно заповів старшому синові. Дружина покинула, забравши дітей. Тепер збирає копійку до копійки, щоб знову повернутись на чужину, де “навіть безпритульні живуть краще за наших робочих”.

Дорогою з парку перебираю у пам’яті побачені обличчя, гіркі розповіді… Здається, дрібниця — склянка чаю, канапка і бодай якийсь прихисток від лютих морозів. Між тим, це — не одне врятоване життя…

Оксана Кулик, Місто